Читати книгу - "Таємничий лицар"

Батько нареченої крокував одразу за нею, ведучи за руку свого малого сина. Князь Фрей з Переїзду був стрункий чоловік у ошатному синьо-сірому вбранні, а його спадкоємець — хлопчик чотирьох років з крихітним підборіддям і шмаркатим носом. Наступними йшли пани Костян та Різлей з панями дружинами, дочками пана Маслоплава від першого шлюбу. Далі з’явилися дочки Фрея зі своїми чоловіками. Пройшов пан Гормон Пик, пани Рідколіс та Шевний, а слідом різні дрібні господарі та земельні лицарі. Серед них Дунк помітив Яна Скрипаля та Алина Глушняка. Пан Алин, здавалося, був напідпитку, хоча бенкет ще й не починався.

Коли вони нарешті всілися на помості, високий стіл виявився так само переповнений, як і лави унизу. Пан Маслоплав із нареченою сиділи на пухких подушках, покладених на подвійному престолі з визолоченого дубу. Решту розсадили по високих кріслах із примхливо різьбленими поручнями. На стіні позаду них із крокв звисали дві величезні корогви: подвійні башти Фреїв, сині на сірому, та зелено-біло-жовті хвилі Маслоплавів.

Проказати першу здравицю випало князеві Фрею.

— За короля! — виголосив він коротко і просто.

Пан Глендон простяг свого келиха над балійкою з водою. Дунк цокнувся з ним, паном Утором і рештою сусідів. Усі випили.

— За пана Маслоплава, нашого щедрого хазяїна! — запропонував Фрей наступну здравицю. — Хай Батько дарує йому довге життя і багато синів.

Знову випили.

— За пані Маслоплав, юну прекрасну діву, мою дорогу донечку! Хай Матір дарує їй плодючість. — Фрей посміхнувся до молодої. — Я хочу онука ще в цьому році. А ще краще мене втішать близнюки. Отже, дорогенька, цієї ночі добре збивайте масло разом зі своїм чоловіком!

Сміх загримів під кроквами, і гості перехилили ще по чарці. Вино було міцне, червоне, солодке.

Далі князь Фрей мовив:

— А тепер вип’ємо за Правицю Короля, князя Бріндена Водограя. Нехай лампадка Стариці освітить йому шлях до мудрості!

Він підняв золотого келиха і випив разом із паном Маслоплавом, його нареченою та рештою гостей на помості. Нижче солі пан Глендон перекинув келиха і вилив його на підлогу.

— Прикре марнування доброго вина, — зазначив Майнард Бросквин.

— Я не питиму за братовбивцю, — мовив пан Глендон. — Князь Кровокрук — ворожбит і байстрюк.

— Народився він байстрюком, — погодився пан Утор, — але ж ясновельможний батько взаконив його на смертному одрі.

І він випив до дінця, як і пан Майнард, і багато інших у палаті. Та майже стільки ж людей поставили келихи, не пивши, або й перекинули їх, як зробив Пал. Дунк відчув обтяжливу вагу келиха у руці. «Скільки очей має пан Кровокрук?» — питала загадка. — «Тисячу, і ще одне.» Здравиці лунали одна за одною; їх проказував то князь Фрей, то хтось інший. Випили за молодого князя Таллі, зверхнього володаря над Маслоплавом, який знайшов собі привід не їхати на це весілля. Випили здоров’я Лео Довгого Шпичака, князя Вирію, який, за чутками, нездужав. Випили за пам’ять відважних мертвих. «Так» — подумав Дунк, згадуючи. — «Радо вип’ю за них.» Пан Ян Скрипаль проказав останню здравицю:

— За моїх хоробрих братів! Я певен, вони зараз усміхаються до нас.

Дунк не мав наміру стільки пити, бо ж назавтра починалися двобої. Але келихи наповнювали до кожної здравиці, а в нього раптом прокинулася чималенька спрага. «Ніколи не відмовляйся від келиха вина чи рогу пива» — казав йому колись пан Арлан, — «бо наступного можеш скуштувати аж за рік». «Нечемно було б не випити за молоду та молодого» — сказав він собі, — «а не випити за короля та його Правицю ще й небезпечно, коли навколо самі незнайомці».

На щастя, здравиця Скрипаля виявилася останньою. Пан Маслоплав підвівся статечно, аби подякувати гостям за те, що прийшли, і пообіцяти добру забаву назавтра.

— Тож починаймо учту!

За високим столом подавали молочних паців, павлинів у пір’ї, величезну щуку з кіркою подрібненого мигдалю. Нижче солі ані шматочка з цих страв не нюхали. Порося тут замінила солонина, вимочена в мигдалевому молоці й добре приперчена. Замість павлинів подали каплунів, запечених до хрумкої брунатної кірочки, набитих цибулею, травами, грибами та смаженими каштанами. Замість щуки внизу їли розсипчасті білі шматки засмаженої тріски, подані у глибоких полумисках і политі якоюсь смаковитою темною підливкою, що її Дунк не зміг достеменно упізнати. На столі стояв також горошок, ріпа з маслом, морква з медом, визрілий білий сир, який смердів незгірше від Беніса Бурощита. Дунк з охотою куштував від усього, але непокоївся, чи добре погодували Яйка у дворі. Про всяк випадок він запхав у кишеню кобеняка половину каплуна, кілька шматків хліба і трохи білого сиру.

Поки товариство частувалося, кози та скрипки грали жвавих пісеньок, а балачки потроху звертали на завтрашні двобої.

— Пана Франклина Фрея добре знають на Зеленозубі, — казав Утор Підлисток, який, схоже, знався на всіх місцевих звитяжцях. — Онде він на помості, дядько нареченої. Приїхав Лукас Острівець із Відьминої Багви, ним не можна нехтувати. Так само, як і паном Мортімером Гребеняком з Гостроклішні. Не рахуючи названих, до забави стануть головне заплотні лицарі та сільські зухи. З-поміж останніх найкращими вважаються Кірбі Пім та Галтрі Зелений. Але жодному з них не рівнятися до зятя пана Маслоплава — Чорного Тома Гедля. О, то лютий гемон. Кажуть, завоював руку старшої доньки його вельможності тим, що вбив трьох інших залицяльників. А колись зсадив з коня самого князя Кастерлі-на-Скелі.

— Невже молодого пана Тибольта? — запитав пан Майнард.

— Ні, старого Сивого Лева, який помер навесні.

Так люди казали про померлих від Великої Весняної Пошесті. «Помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч людей, серед інших — король та два юні принци.

— Не слід скидати з рахунку пана Буфорда Булвера, — мовив Кайл-Кіт. — Старий Бик убив на Червонотрав’ї чотири десятки людей.

— Щороку їх чомусь стає дедалі більше, — зауважив пан Майнард. — Але Булвер своє відвоював. Погляньте-но самі. За шістдесят років, м’якотілий, жирний, майже сліпий на праве око.

— Не турбуйтеся шукати переможця по всьому замкові, — мовив голос позаду Дунка. — Осьде я, панове. Дивіться і звеселяйтеся.

Дунк обернувся і побачив над собою пана Яна Скрипаля з загадковою усмішкою на вустах. Він мав на собі білого шовкового кунтуша з прорізними рукавами, облямованими червоним єдвабом