Читати книгу - "Що впало, те пропало"

2010

Тепер батьки Піта Сауберса лаялися часто. Тіна називала їхні сварки «авки-гавки». Піт думав, що в цьому щось є, бо, коли вони починалися, з їхньої кімнати чулося: ав-ав-ав, гав-гав-гав. Іноді Піту хотілося вийти на сходи й закричати їм униз, щоб вони припинили, просто припинили. Ви лякаєте дітей, хотілося йому заволати. У будинку є діти, діти, ви що, дурні, про це забули?

Піт був удома, бо відмінникам — у яких з усіх занять тільки самостійна робота вдень та ще фізкультура по обіді, — дозволялося повертатися додому раніше. Двері його кімнати були відчинені, і він почув, як батько заторохтів по кухні своїми милицями, тільки-но під’їхала машина матері. Піт майже не сумнівався, що сьогоднішні веселощі почнуться з батьківської фрази: «Щось ти зарано сьогодні». Мати відповість, що він ніяк не може запам’ятати, що тепер вона по середах звільняється раніше. Тато скаже, що ще не звик до життя в цій частині міста, і вимовить це так, ніби їм довелося переїхати до найбіднішого, найпохмурішого району міста, а не лише до північного району Гортфілда, де вулиці мають назви дерев. Тепер, коли вступна частина прозвучала, можна було починати авкати й гавкати.

Піт і сам не був у захваті від Норт Сайда, але й жахливим його не назвеш. Навіть у свої тринадцять років він, схоже, краще за батька розумівся на економічних реаліях їхнього становища. Можливо, тому що він не ковтав пігулки оксиконтину по чотири рази на день, як батько.

Тут вони опинилися через те, що середня школа Грейс Джонсон, у якій викладала його мати, закрилася згідно з програмою міської ради щодо скорочення витрат. Багато хто з учителів ГД стали безробітними. Лінді пощастило, їй запропонували посаду бібліотекаря й перевіряльника домашніх завдань у Нортфілдській початковій школі. Щосереди вона поверталася раніше, бо в цей день бібліотека закривалася опівдні. Так працювали всі шкільні бібліотеки. Це була ще одна ініціатива щодо скорочення витрат. Пітового тата це дратувало. Він зауважував, що члени міської ради собі зарплатню не урізали, і називав їх зборищем бісових лицемірів.

Але Піт про це нічого не знав. Знав він лише про те, що останнім часом Тома Сауберса все дратувало.

«Форд Фокус», тепер їхня єдина машина, зупинився біля будинку, з нього вийшла мама зі старим потертим портфелем у руці. Вона обминула лід, який постійно утворювався в затінку біля ґанку під водостоком. Сьогодні була черга Тіни посипати його сіллю, але вона, як завжди, забула. Мама з опущеними плечима повільно піднялася сходами. Піту не подобалося, коли вона ходила ось так, ніби цеглу на спині несла. Тим часом у вітальні татові милиці застукали з подвоєною швидкістю.

Відчинилися вхідні двері. Піт завмер в очікуванні. Сподівався на щось на кшталт «Привіт, люба, як пройшов ранок?»

Якби ж то.

Він і не хотів підслуховувати авки-гавки, але в цьому маленькому будинку зовсім нічого не почути було просто неможливо… Якщо, звичайно, не піти. Цієї зими до такого стратегічного відступу він вдавався дедалі частіше й частіше. Але іноді йому починало здаватися, що як старший із дітей він мусить слухати. Містер Джейкоб на уроках з історії любив повторювати, що знання — це сила, і Піт підозрював, що саме тому зобов’язаний стежити за словесною війною батьків, яка все загострювалася й загострювалася. Тому що кожна така авка-гавка розтягувала тканину шлюбу сильніше й сильніше, і колись вона таки розірве її. Краще бути до цього готовим.

Тільки бути готовим до чого? До розлучення? Цей фінал був найімовірнішим. У певному сенсі, буде навіть краще, якщо вони розійдуться — Піт відчував це дедалі сильніше, хоча ще до кінця не усвідомив свої відчуття, — але що саме буде означати розлучення (ще одне з улюблених висловлювань містера Джейкоба) в умовах реального світу? Хто залишиться, а хто піде? Якщо піде тато, як він буде жити без машини, адже майже не може ходити? Це лише одна причина, через яку ні він, ні вона просто не можуть дозволити собі піти. Вони й так вже не мають і гроша за душею.

Принаймні Тіна сьогодні не почує цього жвавого обміну батьківськими думками, вона була в школі й, імовірніше, повернеться нескоро. Можливо, після обіду. Вона нарешті завела собі подругу, Еллен Бріггс: дівчинка, у якої стирчали передні зуби, жила на розі Сикоморової і В’язової вулиць. Піт вважав, що в Еллен мозок, як у хом’ячка, але принаймні тепер Тіна не тинялася будинком, сумуючи за друзями з їхнього старого району, а іноді й плачучи. Піт не виносив, коли Тіна плакала.

Ну а поки, народе, притишіть мобільні телефони й вимкніть пейджери. Гаснуть вогні, починається вистава «Ми по вуха в лайні».

ТОМ: Зарано ти сьогодні.

ЛІНДА (стомлено): Томе, сього…

ТОМ: Так, середа. Бібліотека закривається раніше.

ЛІНДА: Ти знову курив у кімнаті. Я відчуваю запах.

ТОМ (починаючи дратуватися): Лише одну. На кухні. З відчиненим вікном. На чорних сходах лід, і я боявся послизнутися. Піт знову забув сіллю посипати.

ПІТ (до глядачів): Якщо він сам склав графік чергування, йому б варто було знати, що цього тижня лід повинна солити Тіна. Цей оксиконтин не тільки знімає біль, але ще й мозок вимикає.

ЛІНДА: Але я все одно відчуваю запах, а ти знаєш, що в договорі оренди спеціально зазначено…

ТОМ: Ну добре, добре, я зрозумів. Наступного разу піду на вулицю та впаду з милиць.

ЛІНДА: Річ не тільки в договорі, Томмі. Пасивне куріння небезпечне для дітей, ми ж це обговорювали.

ТОМ: Обговорювали й обговорювали…

ЛІНДА (заходячи в ще небезпечніші води): І потім, скільки зараз коштує пачка сигарет? Чотири п’ятдесят? П’ять доларів?

ТОМ: Господи, та я пачку курю тиждень!

ЛІНДА (штурмуючи його оборонні споруди арифметичною танковою атакою): За п’ять доларів за пачку виходить понад двадцять доларів на місяць. І це все йде з моєї зарплатні, тому що, крім мене…

ТОМ: Ну, починається.

ЛІНДА: …у нашій родині зараз ніхто не заробляє.

ТОМ: Скільки можна торочити про те саме? Можна подумати, я навмисне під машину ліг, щоб нічого не робити.

ЛІНДА (після довгої паузи): У нас вино залишилося? Я б випила півсклянки.

ПІТ (убік): Скажи, що залишилося, скажи, що залишилося, тато.

ТОМ: Закінчилося. Може, ти хочеш, щоб я сходив у «Зоні» і взяв ще одну пляшку? Ну, тоді тобі доведеться видати мені наперед мої кишенькові гроші.

ЛІНДА (ще не плачучи, але вже тремтячим голосом): Ти поводишся, ніби я винна в