Читати книгу - "Пригоди Пелле Безхвостого"

— Ми, — сказали хлопці з другого вагона.

— Ми бачили, як він скочив у останній тамбур того потяга, що від’їхав за кілька хвилин перед нашим. І той потяг пішов у протилежний бік. На табличці, здається, було написано «Крілбю».

— Ну, от у нас і є за що зачепитись, — сказав тато, коли кондуктор розповів про те, що він дізнався. — Біргітто, серденько, не плач, ми знайдемо Пелле, ось побачиш. Завтра вранці дамо про нього оголошення в газетах.

— А можна оголосити по радіо? — спитав Улле. — То було б класно!

— Ні, хтозна чи на радіо погодяться на таке, — відповів тато. — Задовольнімося оголошеннями в газетах. Уявіть собі, як гарно, що Пелле безхвостий! Виходить, у нього є особлива прикмета.

* * *

Що ж сталося потім із дядечком Карлсоном, який у тому, іншому, потязі взяв опіку над Пелле й збирався пригостити його увечері розкішною салакою? Дядечко Карлсон усією душею засмутився, коли Пелле, злякавшись велетенського пса, дременув од нього бозна-куди.

— Лишенько та й годі, — мовив дядечко Карлсон. — Що тепер буде з тим бідолашним блукальцем?

Та тільки-но наступного дня дядечко Карлсон вийшов на свою звичну прогулянку, як його спіткала приємна несподіванка, бо посеред Річкової вулиці він здибав свого вчорашнього малого приятеля. Дядечко Карлсон крикнув «УР-РА!», і від того крику з десятьох вікон висунулося щонайменше десять жіночих голів, а поліцейський Петерсон, що стояв, заклавши руки за спину, зоддалік зацікавлено обернувся на нього: мовляв, що там діється? А Пелле підійшов до дядечка Карлсона, буцнувся голівкою йому об ноги й потерся. Звичайно ж, він одразу впізнав доброго дядечка з потяга! Дядечко Карлсон підхопив Пелле на руки, поніс додому, негайно зателефонував продавцеві риби, замовивши в нього свіжої салаки, та до молочної крамнички, замовивши там жирних вершків. Заповідалося на бенкет! І бенкет був! Такий розкішний бенкет, що Пелле придумав про дядечка Карлсона отаку пісеньку:

Дядько Карлсон,

дядько Карлсон —

є кого любить!

Він з комори несе

предобресеньке все.

А тоді ми

як за себе

кидаєм те вмить.

Дядько Карлсон,

дядько Карлсон —

де такий ще є?

Повно в нього салак,

ну а сам він добряк.

І сметанку,

і сметанку

він мені дає.

Дядько Карлсон,

дядько Карлсон

Пелле прихистив.

Любить він з котами

гратись вечорами,

і хотів би,

і хотів би,

щоб я в нього жив.

А потім усе владналось щонайкращим чином. Дядечко Карлсон прочитав у газеті оголошення про безхвостого кота, що сів не до свого потяга. Йому не треба було думати довше п’яти секунд, аби збагнути, що йшлося про того самого кота, якого він взяв під свою опіку. І дядечко Карлсон зателефонував за номером, поданим в оголошенні, й поговорив із Біргіттиним татом. Уявіть собі таку комедію: з’ясувалося, що вони знайомі, хоч сто літ не бачились. Дядечко Карлсон і Біргіттин тато колись училися в одній школі.

— Якщо ви дозволите, щоб кіт побув у мене днів зо два, то я привезу його вам у середу своєю машиною, — сказав дядечко Карлсон. — Чи йому не зашкодить така далека їзда?

— Ні, він уже їздив машиною, — відповів Біргіттин тато й засміявся, пригадавши, як він сам, сном-духом нічого не знаючи, віз Пелле машиною… Правда, тоді котик ще не звався Пелле.

* * *

Тож загублений Пелле знов знайшовся. Дядечко Карлсон вручив його в Біргіттині руки рівно через два дні. Коли б ти знав, які то були обійми!

— Прошу прийняти на згадку оцю кульку, — сказав дядечко Карлсон і подав Пелле жовто-блакитну кульку, що здалеку аж блищала. Тоді дядечко Карлсон утер з кутика ока сльозину, бо йому справді сумно було прощатися з Пелле, та й поїхав.

А Пелле? Він безмежно тішився, що знов удома. Правда, трішечки тужив за Інгрід, її мамою та їхнім затишним помешканням, що міститься в четвертому підвальному віконці, якщо брати від Річкової вулиці ліворуч. І звичайно ж, дуже сумував за дядечком Карлсоном!

П‘ятнадцятий розділ

Осінь надворі

Біргітта сиділа за письмовим столом і писала вірш про осінь. Он скільки вийшло:

Літечко збігло, листя злітає

Й жовте-прежовте долі сідає.

Квіти зів’яли, осінь надворі…

І на тому й затялася. Ой! Ну й морока! Біргітта в глибокій задумі гризла олівець. Тепер їй треба було знайти якусь гарну риму до слова надворі. Можна взяти зорі, а можна в морі, але вона не могла їх пов’язати зі словом надворі. То справді було нелегке завдання.

— А ти, Пелле, мені не поможеш? — спитала Біргітта.

Пелле Безхвостий з премудрим виглядом сидів на підлозі.

«Звісно, я знаю, що треба дописати, — майнуло йому в голові. — Я дописав би таке: „ХАЙ БИ СИДІЛА МИШКА В КОМОРІ“». Одначе він не сказав нічого, лише далі вдавав із себе хтозна-якого мудреця, схиливши набік голівку.

Біргітта морочилася з віршем, гризла олівець і поглядала у вікно. Надворі вже смеркало, але було видно, як пожовкле осіннє листя водить кривого танцю. Ондечки внизу на вулиці вітер зі свистом зірвав у якогось дядька з голови капелюх. Той капелюх покотився через дорогу: звідси, згори, він скидався на їжака, що дуже кудись квапився. Пелле скочив на підвіконня і з великим зацікавленням за ним стежив. Витягнувши, мовби гусак, шию, він не зводив з капелюха погляду, аж поки той зник з очей. Дядько велетенськими кроками погнався за капелюхом. «Ну й натішилися б ми з ним, якби ловили того пришелепкуватого капелюха удвох, — подумав Пелле. — Уявляю собі, як тому дядькові весело!»

Однак тому дядькові не надто подобалося що є духу ганятися за капелюхом. А чи ж здогадуєшся ти, хто був той дядько? Так-так, не хто інший, як татусь Біргітти та Улле, хоча ні Біргітта, ні Пелле не впізнали його з горішнього вікна.

Невдовзі тато, засапаний, з непокритою головою, вбіг у хату.

— Уявіть собі, — почав він, хекаючи як допотопний задимлений локомотив, — уявіть собі, мій капелюх зірвався з голови й покотився вділ до річки, і тепер пливе у Меларен.[4]

— Може, його там знайдуть дикі качки й змостять собі в ньому гніздо, — сказала Біргітта.

Її слова так розвеселили Пелле, що він аж засміявся. Ну, звичайно, того ніхто не чув, бо коти ніколи не сміються вголос: просто в них тоді страшенно задоволений