Читати книгу - "Комета прилітає"

зазначити, що важив він чимало. Нюхмумрик сповзав усе ближче й ближче до краю провалля. Мотузка між ним та Чмихом також нап’ялася, тож і Чмиха поволокло по землі. – Не чіпайте мене! – скиглив він. – Дайте спокій, мені погано… – Тобі стане ще гірше, коли за мить летітимеш у безодню, – гарикнув Нюхмумрик. – Допомагай тягнути! Знизу долинало голосіння Мумі-троля: – Допоможіть! Витягніть мене! Чмих підвів голову і ще більше позеленів на виду, цього разу – від страху. Він намагався відповзти від краю, упирався лапами і навіть хвостом, ним так торсало навсібіч, що мотузка заплуталася поміж каменюками, і всі троє перестали зсуватися в провалля. – Ось так, а тепер треба тягнути! – розпоряджався Нюхмумрик. – Коли я дам команду, мусиш щосили натягнути мотузку. Ще ні! Ще ні! Ось тепер – тягни! І вони потягли, крок за кроком, аж врешті над краєм з’явився Мумі-троль. Спочатку вуха, потім очі, потім ніс, потім ще трохи носа і нарешті – увесь Мумі-троль. – Клянусь своїм хвостом! – вигукнув Мумі-троль. – Якби тут була Мама! – Привіт! – зрадів Чмих. – Приємно тебе бачити! Це я не дав усім нам загинути! Якусь хвилю вони сиділи й відсапувалися. Раптом озвався Мумі-троль: – Ми впороли дурницю! – Хто би в цьому сумнівався, – зауважив Чмих. – Ви завжди щось впорете… – Немає нам жодного прощення! – не вгавав Мумі-троль. – Ми повелися просто злочинно! А якби каменюки упали на голову маленької Хропсі? – Вони б її розтелющили, – незворушно бовкнув Чмих. Мумі-троль аж зірвався на рівні ноги від такої байдужості свого друга. – Рушаємо далі! – скомандував він. – Нема чого гаяти час! І вони рушили вниз стежкою, а над ними з рожевуватого неба світило оповите серпанком сонце. Біля підніжжя гори між камінням дзюркотів маленький струмок. Він був дуже мілкий, на дні виблискувала золотиста слюда. Гемуль студив натруджені ноги у воді і сам до себе зітхав. Коло нього лежала груба книжка, що називалася "Комахи Північної півкулі, їхні добрі та погані звички". – Дивно, – буркотів Гемуль. – Жодної комахи з червоним хвостом. Хіба що йдеться про Dideroformia Fnatopogetes, але вона нічим не вирізняється з-поміж інших і зовсім не має хвоста. Він знову важко зітхнув. – Привіт! – гукнув Мумі-троль, вигулькнувши з-за кам’яної брили. – Ох, як я налякався! – здригнувся Гемуль. – Це ви? А я подумав – лавина суне! Що за жахіття чинилося нині вранці! – Яке жахіття? – запитав Чмих. – Лавина, звісно ж. Страшенний жах! Камені завбільшки з будинок стрибали довкруги і розтрощили мій найліпший слоїк. Я й сам стрибав… Гляньте на ґулю в мене на голові! Ви лишень погляньте! – Боюся, ми необачно зіштовхнули кілька камінців, – зізнався Нюхмумрик. – Важко втриматися від спокуси, коли вони такі гарні, великі й круглі… – Хочеш сказати, це ви зірвали лавину? – не вірив власним вухам Гемуль. – Можна було здогадатися… Звичайно! Я вам від початку не довіряв, а тепер не хочу з вами й знатися! Гемуль відвернувся і заходився хлюпати воду на свої натруджені ноги. За хвилю зиркнув з-під лоба: – Ви ще тут? – Зараз підемо, – запевнив Нюхмумрик. – Хотіли тільки поцікавитися, чи не здалося вам, що небо дивно змінило барву? – Небо змінило барву? – здивовано перепитав Гемуль. – Так, стало червоним, – терпляче повторив Мумі-троль. – Послухай, хлопче, – мовив Гемуль, – про мене, хай собі буде хоч у клітинку! Я рідко задираю голову. Мене турбує лише мій чудовий потічок, який поволі пересихає. Якщо так триватиме й далі, я не зможу студити у ньому свої натомлені ноги. – Але ж ця велика грізна комета… – почав було Мумі-троль, однак Гемуль його не слухав, забрав свої манатки і перейшов убрід на протилежний берег струмка. – Ходімо, – покликав друзів Нюхмумрик. – Напевно, він хоче побути на самоті. Йти тепер стало приємніше, під ногами ріс мох та лишайник, де-не-де цвіли квіточки. Ліс присунувся ближче. Було дуже тепло. – У який бік до вашої домівки? – поцікавився Нюхмумрик. – Треба обрати найпрямішу дорогу, щоби встигнути до появи комети. Мумі-троль глянув на компас. – Дивно поводиться, – мовив він. – Крутиться мов навіжений. Невже боїться комети? – Цілком можливо, – погодився Нюхмумрик. – Покладемося на інтуїцію. Я ніколи не мав довіри до компасів. Вони нанівець зводять вроджений інстинкт орієнтації у просторі. – А мій вроджений інстинкт каже, що саме час попоїсти, – сповістив Чмих. – Надто давно ми їли – чому? – Бо їжа скінчилася, – пояснив Нюхмумрик. – Попий морсу і спробуй думати про щось приємне. За деякий час вони підійшли до невеличкого озера. Вода спала так низько, що озеро перетворилося на мілку смердючу калюжу. Заболочені зелені водорості охляло обвисали з берегів. Озерце вже не манило до купелі. – Напевно, на дні утворилася діра, – висловив припущення Чмих. – От вся вода й витекла. – Потічок Гемуля також пересох, – зауважив Мумі-троль. Чмих зазирнув у пляшку з морсом. – Рівень морсу теж опустився! – вигукнув він. – Не мели дурниць! – розсердився Мумі-троль. – Ти ж його й випив! Ото осел! – Сам осел! – відгаркнувся Чмих. Він був дуже втомлений, наляканий і голодний. Саме тієї миті до них долинув крик. Хтось у лісі кликав на допомогу, та так голосно і розпачливо, аж в усіх трьох хутро стало дибки. Мумі-троль кинувся на голос, немов ядро, випущене з пращі. – Почекай! – горлав Чмих. – Я не встигаю! Ой! Ай! Рятувальна мотузка уп’ялася йому в живіт, він запоров у землю носом, то так його й волочили за собою. Мумі-троль та Нюхмумрик спинилися щойно тоді, як налетіли на дерево; мотузка між ними спинила їхній біг, і вони попадали. – Зніміть з мене цю бісову мотузку! – сердито закричав Мумі-троль. – Ти лаєшся! – отетерів Чмих. – То й що?! – не вгавав Мумі-троль. – То Хропся кликала на допомогу! Я певен, що то вона! – Заспокойтеся обидва, – втрутився у сварку Нюхмумрик, дістав ножа й розрізав мотузку. Мумі-троль одразу зірвався з місця і щодуху, наскільки йому дозволяли коротенькі лапки, побіг на порятунок. Неподалік він надибав посинілого від жаху Хропуся, який несамовито волав: – Отой страшнючий чортополох поїдає мою сестричку! І справді – отруйний кущ небезпечної родини Angostura ухопив Хропсю своїми живими гілками за хвостика і поволі підтягував до себе, а вона – що зовсім не дивно – стала від жаху бузкового кольору і лементувала так, як ніхто й ніколи з родини хропусів ще не лементував. – Я біжу! Я вже тут! – квапився Мумі-троль. – Візьми оце про всяк випадок зі собою, – Нюхмумрик простягнув Мумі-тролеві розкладного ножа (отого,