Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Натан відчепив з пояса ключ і відімкнув шафку, переповнену коробочками та невеликими пластиковими баночками з ліками.

— Переважно за це відповідаю я, але ти повинна знати, де все лежить, — про всяк випадок. На стіні висить розклад, тому ти бачитимеш, що й коли він приймає кожного дня. Усе, що ти даси додатково, маєш зазначити отут. — Він вказав пальцем. — Але краще уточнити це в місіс Ті, принаймні поки що.

— Я не знала, що матиму справу з ліками.

— Це не важко. Здебільша Вілл знає, що йому потрібно. Але, можливо, Віллові буде потрібна допомога, щоб прийняти їх. Ми використовуємо цей стаканчик. Або можна подрібнити ліки товкачем у ступці й додати в напій.

Я взяла одну з коробок. Не впевнена, що бачила колись стільки ліків не в аптеці.

— Йдемо далі. Отже, він приймає два види ліків для кров’яного тиску: оце знижує його перед сном, а це піднімає тиск, коли він підводиться з ліжка. Оці ліки потрібні йому досить часто, щоб контролювати м’язові спазми: одну таблетку даси вранці, наступну — пополудні. Йому не важко їх ковтати, бо вони маленькі й з покриттям. А ці — проти спазмів сечового міхура, а це — проти кислотного рефлюксу. Іноді він потребує їх після їжі, якщо стане погано. Ось антигістамінні препарати — приймати зранку, а це назальні спреї, хоча здебільшого я сам їх прискаю перед виходом, тому тобі не варто турбуватись. Якщо йому боляче, можеш дати парацетамол. І ще, подеколи Вілл п’є снодійне, проте, як ведеться, від нього він стає дратівливим удень, тому ми намагаємось обмежити його вживання.

— Це, — Натан підняв іншу пляшечку, — антибіотики. Він приймає їх що два тижні при заміні катетера. Я сам їх даю, та якщо мене не буде, то залишу чіткі інструкції. Вони досить сильні. Отут коробки з гумовими рукавичками, якщо колись доведеться витирати його. Також є крем проти пролежнів, утім, відтоді як з’явився надувний матрац, їх немає.

Натан засунув руку в кишеню й простягнув мені ключа.

— Це запасний, — сказав він. — Нікому більше не давай. Навіть Віллові, добре? Оберігай його, як своє життя.

— Стільки всього запам’ятати! — Я важко ковтнула.

— Усе записано. Сьогодні ти маєш не забути лише про ліки проти спазмів. Он ті. Ось номер мого мобільного, якщо знадобиться зателефонувати. Коли мене тут немає, я на навчанні, тому не дзвони надто часто, проте якщо чогось не певна, не соромся, телефонуй.

Я вп’ялася в теку переді мною. Здавалось, неначе я збиралася скласти іспит, до якого не готувалася.

— А якщо йому потрібно… йти в туалет? — Я подумала про підйомник. — Я не… Знаєш, я не певна, що зможу підняти його. — Я намагалась не панікувати.

Натан похитав головою.

— Нічого цього робити не потрібно. За це відповідає його катетер. Я зайду в обідній час і все поміняю. Ти тут не для фізичного догляду.

— А для чого?

Натан глянув на мене.

— Спробуй підбадьорити його. Він… він трохи «з мухами». Ясна річ, зважаючи… на обставини. Але тебе ніщо не має пройняти, ані дістати. Тим ранішнім шоу він намагався вивести тебе з рівноваги.

— Це тому так добре платять?

— Так. Нам ніщо не дається даремно, еге? — відказав Натан і так ляснув мене по плечу, що я трохи не перекинулась. — Та він нормальна людина. Біля нього не потрібно ходити навшпиньки, — і зам’явся. — Він мені сподобний.

Натан сказав це так, немов був єдиною людиною, якій подобався Вілл.

Я пішла за ним у вітальню. Візок Вілла Трейнора зупинився коло вікна, хлопець сидів спиною до нас і слухав щось по радіо.

— Я звільнився, Вілле. Хочеш чогось, перш ніж я піду?

— Ні. Дякую, Натане.

— Тоді залишаю тебе в надійних руках міс Кларк. Побачимось в обід, друже.

З нестримним відчуттям паніки я спостерігала, як привітний помічник надягає куртку.

— Хай щастить! — Натан підморгнув мені, а потім зник.

Я стояла посеред кімнати, засунувши руки в кишені, й не знала, що робити. Вілл Трейнор і далі дививсь у вікно, наче мене поряд не було.

— Зробити вам чашку чаю? — нарешті запитала я, коли мовчання стало нестерпним.

— Ах, так. Дівчина, яка готує чай, щоб заробити на життя. А я все думаю, скільки часу вам знадобиться, щоб показати свої вміння. Ні, дякую.

— Тоді кави?

— Поки що я не хочу гарячих напоїв, міс Кларк.

— Можете називати мене Лу.

— А що зміниться?

Я закліпала, на мить розтуливши рота. Але одразу ж стулила його. Тато завжди казав, що з роззявленим ротом я здаюся дурнішою, ніж є насправді.

— Добре… може… вам щось потрібно?

Він повернувся й подивився на мене. Його підборіддя вкривала кількатижнева щетина, а очі були непроникними. І знов одвернувся.

— Я… — Я роззирнулася. — Піду гляну, чи потрібно щось прати.

Я вийшла з кімнати, моє серце калатало. На кухні, у безпеці, я дістала мобільника й відправила сестрі повідомлення.

Це жахливо. Він ненавидить мене.

Відповідь надійшла через декілька секунд.

Ти провела там тільки годину — слабачка! М. і Т. справді потрібні гроші. Опануй себе й думай про погодинну ставку. Цілую.

Я закрила мобілку й голосно видихнула. Потому зазирнула в кошик із білизною у ванній кімнаті, завантажила пралку менш ніж на чверть і кілька хвилин перевіряла інструкції. Я не хотіла використати не ту програму прання чи зробити щось не так, щоб Вілл чи місіс Трейнор дивилися на мене, як на дурепу. Я вмикнула пральну машину й стояла там, намагаючись з’ясувати, що ще повноправно можу робити. Відтак витягла пилосмок із шафки в передпокої та пропилосмочила коридор і дві спальні, увесь той час думаючи, що якби мої батьки побачили мене, то зробили б фото на згадку. Спальня для гостей була майже порожня, як готельний номер. З усього знати, Натан не часто там залишався, але я не можу його в цьому звинувачувати.

Біля спальні Вілла Трейнора я завагалась, та зрештою вирішила, що там також потрібно прибрати. Уздовж однієї сторони тягнувся стелаж, на якому стояло близько двох десятків світлин у рамцях.

Пилосмочучи біля ліжка, я швидко поглянула на них. На одній чоловік стрибав із тросом з урвища, розкинувши руки, як статуя Христа. На другій — чоловік (можливо, Вілл) начебто в джунглях у гурті п’яних друзів. Чоловіки в краватках-метеликах і смокінгах