Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Чи знаєте ви, що таке боротися з пристрастю, яку ти породила, яку ти виплекала, яку ти зростила — і яка тепер позбавляє тебе бажання жити?

Чи можемо ми втратити владу над тим, що самі створили? Чи можемо ми стати жертвою вогню, який розпалили власними руками?

Ви знаєте це так само добре, як і я: кохання породжує життя, але інколи воно породжує пустелю й смерть.

Біль покинутих — це біль безсилля. Не лише коханого забрали в них, але й їхню власну волю. Не лише рідну душу забрали в них, але й їхню власну душу.

Їхню здатність сказати «я так хочу». Їхню здатність тримати власне життя у своїх руках.

* * *

Навсикая шукала спокою в обіймах Кафіла, але ці руки стали холодні та неживі.

Вона шукала нескінченності в морському горизонті, вона шукала в ньому рівноваги — та море було сповнене шторму, ніби спокій для нього став неможливий.

Вона засинала рано і прокидалася пізно, вона прагнула знайти спокій, але він покинув її, він ніби покинув усю її землю, всю країну феаків.

Вона ходила в палац і гамувала себе роботою, але ніщо не входило в її серце, ніщо не витримувало битви з болем.

Так минали години, так минали дні, так минали ночі.

Кажуть, що час — це ліки. Але інколи час — це тільки отрута.

* * *

Навсикая слухала звучання свого тіла, слухала звуки, що виринали з її серця, слухала мелодії, що їх дарувала її шкіра. Настав час, співало її серце, настав час, дихали її легені, і мелодії її кликали нагору, до неба.

Вона втекла з дому, вона прийшла до гирла річки, що впадала в море, тієї самої, де вона вперше побачила Одіссея, де вона вперше відчула страх, де вона вперше зустріла жахіття, від якого тепер не могла відвести очей.

Ліворуч від неї здіймалася круча. Навсикая пішла схилом угору, крок за кроком, сльоза за сльозою, вітер обвівав її обличчя та розкривав її туніку, вітер розвивав її волосся, а вона повільно сходила вгору, ноги підгиналися від страху, немає шляху назад, шепотіла вона своїм рукам і ногам, немає шляху назад.

Вона дісталася вершини, розкинула руки, встала назустріч вітру, як потокові води, вона насолоджувалася ударами повітря, що било їй в обличчя, не жаліючи шкіри.

Вона порахувала до дев’ятнадцяти з половиною, рівно стільки їй було, Навсикаї, доньці Алкіноя, царя феаків, яка любить лаванду і сонце, яка щоранку здіймає руки до неба та уявляє, що торкається пальцями хмар, — і кинулася вниз.

* * *

Що відчуває людина в момент смерті, чи знаєш ти, Одіссею? Про що вона думає, знаючи, що ця думка буде останньою? Чого вона хоче, знаючи, що це бажання буде останнім?

Що відбувається з серцем, коли воно стискається востаннє — і завмирає?

Одіссею, ти часто говорив про такі речі, ти часто говорив про тонкі нитки життя, які ти зачіпав, і тобі здавалося, що цього разу вони точно розірвуться. Послухай мене востаннє, Одіссею. Почуй мене востаннє.

Я не зможу більше пам’ятати тебе. Я не зможу більше любити тебе, милий. Твоє ім’я востаннє вкололо моє серце. Моє кохання було сильне, але воно мусить мати завершення. Прощавай, мій ніжний морський монстре.

* * *

Навсикая летіла вниз, вона уявляла, що перетворюється на велику білу рибу, єдину в усесвіті рибу зі шкірою людини, з очима жінки.

Але раптом потік вітру почав вирувати під нею, ущільнився під нею, став тугою теплою заслоною, що понесла її вздовж води, над самими хвилями.

Хтось тримав її на м’яких повітряних руках, то опускаючи вниз, то піднімаючи вгору.

Ніби всі вітри світу проникли в її тіло, зробили його легшим за світло.

Хто несе мене? Хто тримає мене? Хто врятував мене?

Дзвінкий чоловічий сміх відповів їй:

— Мене звати Евр. Я вітер.

Але навіщо? Я хотіла стати білою рибою з людською шкірою та жіночими очима.

Дзвінкий чоловічий сміх відповів їй.

— А навіщо потрібні боги, як не для того, щоб рятувати смертних від смерті?

* * *

Евр і Навсикая летіли над морем, аж поки сонце стало спускатися до горизонту, щоб напитися солоної вологи.

— Я поверну тебе додому, Навсикає. Я поверну тебе твоєму батькові, адже твоя смерть убила би його. Я поверну тебе твоїй матері, адже вона не змогла би жити, якби ти не жила. Я поверну тебе твоєму нареченому, що його серце вразив Ерос, щойно він побачив тебе.

— Моєму нареченому?

— Ти про нього ще не знаєш. Він скоро торкнеться твоєї руки. Його звати Леандр. В його серці мир, ти покохаєш його. У тебе залишиться сум, але в ньому не буде відчаю.

Життя, Навсикає, дається не для того, щоб стрибати у море.

* * *

Еол, володар вітрів, стояв спиною до Одіссея.

— Дивно, як смертні стрибають в обійми свого кінця, миттєво, не роздумуючи. Евр урятував її. Але ти скривдив її. Скривдити слабкого — це гірше, ніж убити, — сказав Еол.

Одіссеєве серце почало битися часто, холод поселився у грудях. Дихання стало глибоке, немов душа хотіла вирватися на свободу.

— Збирайся, Одіссею. Тобі час в дорогу.

— Я хочу її побачити.

— Думаю, ти все зіпсуєш.

— Я хочу її побачити.

— Ти завдав їй болю.

— Я хочу її побачити.

* * *

Рано-вранці, коли сонце ще торкається моря, коли воно залишає на ньому червоні сліди, Одіссей стояв перед вікнами її будинку.

Краєм ока у вікні вона побачила цього сумного чоловіка.

Він опустився на коліно перед її вікнами. Підніс пальці до своїх губ, торкнувся їх, підніс пальці до свого коліна, торкнувся його, підніс пальці до свого серця і до свого чола, торкнувся їх.

Він просив прощення, мовчки, в тиші, в мороці свого одягу, він кликав гнів богів на себе.

Але вона не виходила до нього.

Вона просто не могла вийти до нього.

* * *

Наступного дня, рано-вранці, він знову стояв під її вікнами.

І наступного дня теж.

І потім знову. І знову теж.

Він забув усі слова. Він сам став своїми словами, він перетворився на літери, на видихи, на голосні та приголосні, на гортанні, на шиплячі, на округлі та на видовжені літери — на всі знані йому звуки і знаки.

Він міг стояти тут довше, ніж дерева стоять на пагорбах, довше, ніж вони пускають коріння, виростають, цвітуть, дають плоди, відцвітають, засихають і вмирають.

Він міг стояти тут довше, ніж гори, що їх