Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Я заплющила очі, думаючи, що це сон. Я всміхнулася, я не вірила, що все це відбувається насправді, бо він завжди казав, що піде в темряву мовчки, нічого не говорячи, ні про що не шкодуючи.

Коли я прокинулася вранці, маленький камінчик грів мою долоню. Одна його половинка була сіра, майже синя, інша — кольору піску, майже жовта. Це камінчик з мого сну, всміхнулася я. Чи це був не сон, вжахнулася я.

Я вибігла на берег, подивилася далеко, побачила маленькі вогники на лінії горизонту. Два факели, один він поставив на ніс корабля, інший на його корму. Він сказав мені правду. Майже правду. Він поплив геть, але прийшов до мене вві сні попрощатися.

* * *

Після цього я часто дивилася на море та білі хмари, як навчав мене Одіссей. Я часто дивилася на горизонт, мріючи побачити його корабель. Коли до мого батька припливали купці з усієї Греції, я сподівалася одного дня побачити його серед них.

Та я була надто молодою. І готувала себе до цього давно. Сльози, що лилися з моїх очей, були слізьми смутку, але вони не були слізьми відчаю. Його камінчик був талісманом, що оберігав мене від туги.

Я знала, що Одіссей мені не належить. І чи належить він комусь узагалі? Чи є в світі мотузка, здатна прив’язати його до землі чи до жінки? Він казав, що любить свою Ітаку, але інколи краще любити на відстані. Інколи краще не зв’язувати, щоб потім не розривати.

Зараз радощі мені дарує Кафіл, мій раб, мій друг, мій коханець. Мені подобається запускати руку в його хвилясте волосся. Йому бракує уяви і досвіду, але руки його ніжні та слухняні. Я люблю проводити пальцями по його хребту, коли він усередині мене. Це солодко.

Але він не вміє говорити зі мною так, як говорив Одіссей. Він любить мене, але не відчуває мене.

Що значить відчувати свого коханого? Це значить мати два серця замість одного. Одне зліва, інше просто над ним.

Одіссей досі живе в моєму серці. Я запалюю для нього вогнище ввечері, я відчиняю для нього вікна зранку, я притискаю мушлю до правого вуха, і говорю з ним, і сміюся з його жартів.

Чи може моє серце прийняти іншого чоловіка?

О, боги, дайте моєму бідному серцю трохи більше повітря, трохи більше простору, трохи більше моря.

Покладіть мої почуття разом, щоб вони вросли одні в одних, як дві змії, що переплелися своїми тілами.

Навсикая 2

Минув рік, і я знову зустріла його.

Чоловіка, схожого на морського монстра. Обліпленого піском та мулом, у подряпинах та крові, що запеклася на грубій шкірі.

Чи вмієш ти тепер говорити? Чи вмієш ти дихати, як люди?

Одіссею, я знову знайшла тебе на березі моря. Я впізнала тебе за шрамом, що звивається твоєю лівою ногою, за лініями твоїх плечей, за широкістю твоєї спини. Я добре знаю твоє тіло.

Ти знову став жертвою кораблетрощі, твій корабель розбив Посейдон, ти ледь живий, ти знову вселяєш у серце страх, але тепер я тебе не боюся. Страх зник, він став любов’ю, а потім він став теплотою.

Я підійшла до нього і торкнулася рукою його плеча. Напружила всі свої сили і обернула його обличчям до сонця. Його лице було в піску, воно розпухло від вологи, очі були заплющені, дихання було слабке, тонка струминка його повітря, що я так часто вдихала в себе.

Одіссею, я вдихала тебе так глибоко, що досі не можу видихнути тебе. Твоє дихання блукає моїм тілом, воно просило в мені притулку, одного дня я відчинила йому двері і воно залишилося в мені назавжди.

Я провела пальцями по його очах. Я була твоїм дитям, коли зустріла тебе, Одіссею. Зараз — ти моє дитя. Я знову врятую тебе, я знову розпитаю тебе про море та небо.

Він розплющив очі, вони були наповнені білими хмарами. Що побачив він у моєму погляді? Вдячність, радість та полярну зірку. Кохання, змішане з тугою.

* * *

Цього разу він був інший. Сум поселився в його очах, солоний смуток, м’яка доброта. Я кликала його поглядом, я спокушала його жестами та запахами, я дарувала йому знаки, що їх легко було зрозуміти, але він тільки всміхався у відповідь, а іноді брав мою руку і легенько стискав пальці, середній та вказівний.

Він більше не кохав мене? Він більше не хотів мене? Або хотів — але не давав волі своєму бажанню, стримуючи його щосили, як велику сріблясту рибу, яку він зловив у свої сіті, яка билася всім своїм тілом, всіма своїми плавцями та могутнім хвостом, перш ніж торгівець на ринку вдарить її молотом по голові?

Одного разу ми лишилися вдвох, і я спитала, чому так сумно стало в його очах, чому пристрасть поступилася місцем доброті, а погляд, в якому колись жило бажання, змінився поглядом, що просить пробачення? І де поділася ніжність, що він дарував мені раніше, коли страх мій був великий?

Я зв’язав себе, Навсикає, казав він. Я прив’язав себе до свого корабля. Весь світ для мене тепер — це острів Сирен, і я мушу стояти, не рухаючись. Зваби торкаються моєї шкіри, ковзають по ній, вгризаються в неї, але не входять у серце. Я долаю шлях спокути. Я долаю шлях відречення.

Чи зрозумієш ти це, мила моя? Чи ти мене зненавидиш?

Зрозумію, відповідала я. І зненавиджу.

* * *

Що це означає, коли тобою знехтували після стількох ночей радощів? Що це означає — коли ти опиняєшся по той бік раю? Що це означає, коли двері до твоєї кімнати блаженства зачиняються просто перед тобою?

Це означає втратити своє місце на землі. Це означає втратити свій дім, свій вогонь, своє ліжко, що повторювало контури твого тіла.

Але якщо у людини немає місця на цьому світі, чи має вона жити далі? Чи не краще їй злетіти над морем, піднятися над високою скелею, обійняти пухнасті хмари, навчитися мови птахів та співати разом із ними? Чи не краще їй вдихнути повітря, що ним дихають боги?

* * *

Чи знаєте ви, що таке боротися зі своїм болем? Що таке мати хижого звіра на грудях, який роздирає тебе зсередини, який рве твої нутрощі? Який є породженням тебе, плоть від плоті, дух від духу — але який хоче