Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Але Навсикая не виходила до нього. Вона просто не могла вийти до нього.

* * *

Рано-вранці, коли сонце ще торкається моря, коли воно залишає на ньому червоні сліди, Одіссей знову стояв перед вікнами її будинку.

Але він уже був інший.

Не було на ньому дорогого одягу. Не було на ньому коштовних прикрас.

Він стояв оголений, весь у бруді й піску, з подряпинами і ранами на грубій шкірі. Страхіття, морське страхіття.

Нарешті він почав говорити.

«Хто ти, чоловіче, схожий на морського монстра?»

Він говорив протяжно, повільно, немов співаючи, немов ці звуки приносив вітер із глибин океану.

«Обліплений піском та мулом, весь у подряпинах, весь у крові, що запеклася на грубій шкірі».

Слова ці неслися до її будинку, неслися крізь її вікна, неслися крізь щілини в стінах, крізь рухи служниць, крізь гуркіт меблів, крізь дзвін посуду, крізь звуки флейти на подвір’ї.

«Чи вмієш ти говорити?»

«Чи вмієш ти дихати, як люди?»

«Чи ти живеш у глибинах, серед акул та морських їжаків?»

Вона слухала їх мовчки. Німота забралася всередину її тіла, так глибоко, що звідти її вже не виженеш.

Це були перші її слова до нього. Ці перші таємні слова, — чи він чув їх тоді, чи він пам’ятає їх відтоді, чи вони звучали тільки в її серці, і тепер хтось із богів прошепотів їх йому на вухо?

Сльози наверталися на очі Навсикаї, сльози повернення до тієї невинності, до того подиву, до того страху.

«Я Навсикая, донька Алкіноя, царя фраків, — промовляв і далі голос за її вікнами, речитативом, — люблю лаванду і сонце, кожного ранку підношу руки до неба та уявляю, що торкаюся пальцями білих хмар, радію сміхові своїх служниць, маю золоту рибку».

Вона відчинила вікна.

«Але ніколи, ніколи я не бачила морських страхіть».

Вона відчинила двері.

«Рік тому знайшла я тебе на узбережжі, ти був страшний, але мій страх спокусив мене».

— Мій страх, Одіссею, приніс мені багато болю.

— Я знаю.

— І багато радості теж.

— Я знаю.

— Я подолала його.

— Я винен перед тобою.

— Боги врятували мене, Одіссею. І, можливо, вони врятували мене лише тому, що люблять тебе.

Вона підійшла до нього, торкнулася пальцями своїх очей, а потім торкнулася пальцями своїх губ, а потім торкнулася пальцями його щоки.

— Ти і справді морське страхіття.

* * *

Ми єднаємося з болем, коли він наш. І ми не розуміємо його, коли він чужий. Стати катом після того, як ти був жертвою, дуже просто. Завдати болю після того, як ти відчув цей біль, дуже просто.

Ми всі рано чи пізно стаємо схожі на наших кривдників.

Біль іншого зливається з тлом, він непомітний. Білий біль на білому тлі.

Щоб побачити, треба дуже довго на нього дивитися. Дуже довго дивитися.

Так говорив Одіссей.

* * *

Чи дістав я прощення від Навсикаї? Чи дістав прощення від дівчини, що її страх я перетворив на кохання, що її кохання я перетворив на біль?

Я не знаю. Пошук прощення — доля самозакоханих. Ніби хочеш переконати себе, що кращий, ніж є насправді. Ніби ти хочеш переконати себе, що твоя совість чиста, як морська вода вдосвіта.

Але моя совість нечиста. Я винен перед Пенелопою, винен перед Навсикаєю, винен перед своїми воїнами та перед богами. Прощення не дає мені спокою, що його прагнуть люди.

Життя — це шлях, яким можна йти лише вперед. Тебе можуть простити, ти можеш себе простити, але ти ніколи не повернешся до точки, з якої почав. Ти не обернеш час і не зітреш із земної поверхні того, що сталося.

Мудреці кажуть, що все наше життя — прагнення повернутися в утробу матері. Це дурниці. Вони не знають, що таке біль і що таке злочин. Після них немає повернення. Після них ти вже не можеш плисти проти течії.

Я зрадів, коли знову її побачив. Коли вона відчинила вікна, коли вона відчинила двері. Коли вийшла до мене, вбрана в білу туніку з синьою стрічкою. Із волоссям, заплетеним у коси, зібраними вгорі у візерунок, перетягнуті білою ниткою, ніби земля, перетягнута поясом Океану.

Почуття знову виринають, коли ми втрачаємо тих, кого любили колись. Ми любимо тих, хто йде від нас, ми любимо тих, хто відвертається від нас, ми любимо тих, хто проклинає нас.

Людина прагне любити те, що вона втратила. Навіть якщо її кохання лежить на дні прірви, до якої ніколи не дістатися.

* * *

Боги часом схожі на нас: їм потрібні одні люди, їм непотрібні інші. Вони карають тих, кого люблять, вони бережуть тих, до кого байдужі.

Воїни, яких я взяв з Ітаки, чекали на мене на кораблі. Він уцілів під час тієї бурі, коли я стрибнув у море.

Смуток був у моєму серці, і мої воїни взяли цей смуток собі, кожен по частині.

Сміх єднає, смуток роз’єднує, він перетворює кожного з нас на острів із високими скелями, до якого не підпливеш, до якого вже не дістанешся.

Але буває смуток такий великий, що він поглинає інших, як весняна повінь. І тоді сміх замовкає, і тоді звуки згортаються у самих себе, як равлики в мушлі, і тоді ти хочеш бути з тим, кому погано, бо добре тобі може бути лише коли тобі погано.

Я підходив до кожного зі своїх людей і мовчки обіймав їх.

* * *

Ми вийшли у відкрите море.

Інколи повз нас пропливали острови, малі та великі.

Були неприступні, озброєні гострими скелями, висотами та чорними баштами.

Були маленькі пагорби на полотні моря — сліди богів, які ступали, здіймаючи своїм дотиком дно на саму поверхню.

Були такі, що м’яко лежали на морі, як розстелене на ньому полотно. Вони здавалися килимами, що їх боги розгорнули перед людьми, запрошуючи зайти сюди, відпочити на них, залишитися на них, заснути на них. Їхні пагорби стояли один за одним, наче складки туніки богині, яка спить під водою.

Біля одного з них я побачив білу чайку, яка летіла поряд із моїм кораблем.

Вона зрівнялася з ним, зависла в повітрі, ніби невидима мотузка тримала її поруч зі мною, не відпускаючи. Вона не робила жодних рухів, жодного помаху білих крил, а летіла на потоках вітру, не відстаючи від мене, прикута до мене, як тінь до звіра.

Тільки іноді повертала голову в мій бік, тільки іноді попереджала