Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

«У чому основи успіху Вертинського? Перш за все – у виразності його співу, в блискучому володінні мистецтвом інтонації, в образності жесту, в умінні якимись своєрідними засобами, головно рухом пальців, створювати образи, перевтілюватися. Такого уміння володіти руками, таких «співаючих рук» я не знаю в жодного з артистів».

«Дзеркалом своєї епохи» називав Вертинського Улас Дорошевич.

Його високо цінували Шаляпін, Качалов, Купрін, а також Єсенін, Маяковський, вірші яких він блискуче перетворював на пісні – як і поезії Ахматової, Цвєтаєвої, Гумільова, Северянина, Блока, Сологуба, Волошина та інших великих поетів.

Шаляпін плакав, слухаючи спів Вертинського.

Шостакович якось вигукнув:

– Та він музикальніший від усіх нас!..

Недарма ж він займає чільне місце в когорті ста великих кумирів XX століття.

Але найбільше текстів до своїх своєрідних пісень він писав сам.

Тож його, зрештою, і назвуть шансоньє. Великим російським шансоньє. І це неросійське слово назавжди органічно до нього підійде, бо він і справді шансоньє.

Великий шансоньє, хоч творчість його загалом ширша від цього терміна. Він – співець, поет, композитор, бард-виконавець і… шансоньє. Але той шансоньє, який створив свій стиль, знайшов свою манеру виконання, свій естрадний образ, ставши тим, ким він і став – Вертинським.

Просто Вертинським. У тім числі й шансоньє.

Шансоньє (від франц. chanson – пісня) – французький естрадний співак, виконавець жанрових пісень у «монмартрському» стилі, часто автор слів і музики. Мистецтво шансоньє започаткували середньовічні французькі менестрелі. На рубежі XVIII–XIX столітть революційний сплеск народу викликав розвиток мистецтва шансоньє, які відгукувалися у своїх піснях на злободенні події. Часто вони пристосовували нові тексти до вже існуючих мелодій. З кінця XIX століття «шансоньє» стали називати професійних артистів естради.

Мистецтво французьких виконавців справило значний вплив на розвиток вокальних жанрів сучасного естрадного музичного мистецтва європейських країн, у тім числі й СРСР, і Росії – М. Бернес, Л. Утьосов, О. Вертинський та ін.

Якось зібралися вже в наші дні в редакції газети відомі співаки й автори шансону та критики, аби нарешті поговорити: а що ж таке шансон сьогодні?

І ось що з їхніх одкровень вийшло:

«Шансон роблять дуже талановиті люди і не талановиті, які хочуть, але написати красиво не можуть, хоч і виступають як шансоньє».

«Російський шансон увібрав у себе багато різних стилів: це і блатний фольклор, і каторжна пісня, і бардівська пісня, і міський романс. А тому сприймати шансон тільки як блатну пісню зовсім неправильно. Та й немає у світі «музики для всіх». Як говориться, кому що подобається, вибір, слава Богу, тепер є».

«Шансон перекладається з французького як «пісня». Ми трактуємо це поняття ширше – «гарна пісня», або, якщо хочете, «пісня з мораллю». Сьогоднішній шансон – це музичний стиль, де переважає щирість тексту, душевне виконання і якість самого музичного матеріалу».

«Блатна пісня не є єдиним джерелом і складовою сучасного російського шансону, але я б сказав, що це його стержень».

«Більшість авторів шансону – це авторська пісня і авторська музика. Напрямів я нарахував чотири. Перший – це «шансоновий мейм-стрим», сувора чоловіча музика з певним впливом блатняка, великою кількістю моралі й описом різних життєвих пригод. Другий напрям: це поп-шансон, мішанина попси радянської естради, просякнутої шансоновим духом. Третій напрям: салонний шансон. Він ближче всього стоїть до французького шансону. Хоч і має ознаки міського романсу. Четвертий напрям: неореалістичний шансон. Це пісні про життя. Вони можуть бути і блатні, і не блатні, і на приблатні теми, а можуть бути про життя взагалі. Цей напрям найближче до авторської пісні».

І взагалі, зійшлися шансоньє і критики, «для Росії шансон є найнаціональнішим музичним напрямком і в цьому його великий респект».

«Вірші не пишуться, вони трапляються», – сказала якось Марина Цвєтаєва. Чи – Анна Ахматова. Можна їх приймати, можна не приймати. Це внутрішній стан матриці, що сприймає. У шансоні так само. Хай кожен слухає те, що він готовий слухати в даний момент свого настрою. Захоче людина слухати шансон, слухатиме шансон, захоче послухати Чайковського, буде слухати Чайковського…»

Так у чому ж полягає феномен шансону і де його коріння?

Частина перша-3

Королева його вітає…

Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!.

Бурлюк, Маяковський та інші футуристи

Тоді він тільки-тільки утверджувався, шукав самого себе, своє «я» і свою сутність, манеру і свій стиль, шукав сам себе, ще нікому невідомий, але вже такий незвичайний, своєрідний, талановитий, у єдиному примірнику перебуваючи на планеті Земля.

Але для утвердження потрібна була колосальна праця і час – Вертинський ще вчиться, але вже пробує виступати, і в ньому вже визріває, вирізьблюється той Вертинський, який згодом завоює не лише Москву та її імперію, не лише слов’янський світ, а й вибагливу, звиклу і не до таких талантів Європу.

Писатиме ж у «Ліберасьйон» Жан-П’єр Тібода:

«Вертинський був принцом пісні – автором, композитором і виконавцем, такий же відомий у Росії, як Шарль Трене у Франції. І сьогодні в руських ресторанах Парижа все ще співають пісні Вертинського, а старі музиканти з неприхованим хвилюванням згадують його».

Це розумів і сам артист.

«Років через 30–40, я впевнений у цьому, мене і мою «творчість» витягнуть із «підвалів забуття» і почнуть у мені копатися…»

Але все це буде (буде!) пізніше, пізніше, а тоді…

Тоді в Москві почав входити в моду футуризм і посилено культивуватися в літературі. Термін виник від латинського слова «майбутнє», себто майбутній напрям у європейському мистецтві й літературі 10 – 20-х pоків ХХ століття, що відкидав – чи не на звалище історії! – культурний спадок минулого – зокрема реалізм – і намагався створити новий стиль, який мав би зруйнувати традиції і засоби старого мистецтва.

Засновником футуризму в літературі став італійський письменник Ф. Т. Марінетті (1876–1944), а в Росії першими – і, мабуть, останніми, – футуристами були Маяковський (правда, ранній), Віктор Хлєбников, Ігор Северянин, Давид Бурлюк…

Футуристом мало не став і Олександр Вертинський, коли, познайомившись із згаданою четвіркою своєрідних і безперечно талановитих поетів, захопився нею. (А втім, це ще невідомо, чи виграв би він, ставши футуристом, чи програв, так і не ставши ним.)

Тоді у Москві, – зокрема у її кафешантанах і клубах гримів Володимир Маяковський. Для епатажу зодягнувшись у жовту кофту, молодий поет – високий, дебелий, красиво-сильний, з гучним голосом, якого перекричати ніхто не міг, і до біса талановитий, майбутній реформатор поетичної мови, успішний і, здавалося, такий везучий – до самогубства, коли він 14 квітня 1930 року піде з життя, пустивши собі кулю у серце, – ще