Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

до провідних адвокатів міста. Відомо, що Цицерон, перераховуючи ораторів у “Бруті”[81], говорить, що не бачить когось такого, хто дорівнював би Цезареві, і називає його спосіб викладу елегантним та блискучим, і водночас величним та у певному сенсі благородним; і до Корнелія Непота так про це пише: 2. “Тож що? Якого промовця ставитимеш понад ним з-поміж усіх тих, які присвятили себе лише цьому? Чия мова гостріша чи змістовніша? Чиї слова гарніші чи вишуканіші?” Виглядає на те, що в молоді роки Цезар намагався наслідувати манеру красномовства Цезаря Страбона, з чиєї промови, що називається “За Сардів”, багато чого дослівно переніс у свій виступ на суді. Говорять, що промовляв сильним голосом, був пристрасний у рухах та жестах і, попри те, не позбавлений вишуканості. 3. Залишив ряд промов, однак поміж ними є такі, що приписують йому випадково. Август заслужено вважав, що промову “За Квінта Метелла” записав писар, що заледве встигав за словами промовляючого, а не видав сам Цезар: а також я сам у деяких зразках віднаходжу, що у заголовку не було написано “За Метелла”, а “Яку написав Метеллові”, хоча й мовиться від імені Цезаря, і в ній він захищає себе та Метелла від спільних наклепників. 4. Також промова “До воїнів у Іспанії*”, на думку Августа, не належить Цезареві, однак ця промова існує у двох частинах: одна — перед початком бою, а друга — опісля; хоча Азиній Полліон говорить, що він тоді не мав часу для промови через раптовий напад ворогів.

56. Залишив також “Записки” про війну в Галлії та про громадянську війну з Помпеєм. Але щодо записок про Александрійську, Африканську та Іспанську війни, його авторство сумнівне: одні вважають за їх автора Оппія, інші — Гірція, який також доповнив останню незавершену книгу про війну в Галлії. Щодо Цезаревих “Записок”, то Цицерон у цьому ж “Бруті” говорить так: 2. “Залишив записи доволі високого ґатунку: вони чисті, прямі, вишукані, позбавлені усіляких мовних прикрас та полови. Адже він прагнув, щоб ті, які писатимуть історію, мали усе готове: однак, мабуть, зробив послугу лише недолугим, які прагнули б оздобити їх непотрібними прикрасами; а здорові ж глуздом люди утримуються від будь-яких поправок”. 3. Про ці “Записки” Гірцій так говорить: “Загальна думка настільки високо їх оцінює, що видається, наче він позбавив усіх наступних дописувачів можливості щось додати, а не подав їм таку нагоду. А цьому більше маємо дивуватися ми, аніж будь-хто інший: усі інші знають, як добре і довершено уклав, а ми ж знаємо, як до того ж легко і швидко”. 4. Анізій Полліон вважає, що вони укладені з недостатньою скрупульозністю та не зовсім відповідають тому, що справді було, оскільки Цезар швидко приймав на віру те, що інші говорили про свої дії, а також те, що робив сам він, чи з певним наміром, чи то просто через забудькуватість передавав неточно: адже вважав, що це все буде переписуватися та виправлятися. 5. Залишив також дві книги “Про аналогію”, і дві “Проти Катона”, а також поему, що зветься “Дорога”. Першу з цих книг уклав під час переходу Альп, коли з Ближньої Галлії повертався до війська після судових засідань, а наступні — у час битви при Мунді; останню ж написав під час двадцятичотириденного переходу із Рима до Дальньої Іспанії. 6. Збереглися також його листи до сенату, які він, мабуть, чи не перший уклав за зразком і формою книжечки пам’ятних записок, бо перед тим консули і полководці писали свої послання тільки на окремих аркушах. Збереглися також листи до Цицерона і до близьких зі своєї родини про приватні справи. Якщо виникає необхідність щось приховати у цих листах, він використовує тайнопис, тобто так переставляє літери, що неможливо виділити жодного слова: якби хтось хотів дослідити та зрозуміти щось, то мав би замінити кожну літеру четвертою: “D” замість “А”, і так далі. 7. Залишилися також деякі твори з його дитячих та юнацьких років, як-от “Похвала Геркулесові”, трагедія “Едіп”, а також “Зібрані вислови”, проте Август заборонив публікувати всі ці книги, відіславши відповідного листа до Помпея Марка, якого призначив для впорядкування бібліотек.

57. Був досконалим у володінні зброєю та верховій їзді, вражала його неймовірна витривалість. У бойовій лаві завжди виступав попереду — часом верхи, але частіше — як піший, з оголеною головою — як у спеку, так і в дощ; довжелезні відстані долав із неймовірною швидкістю; без непотрібної поклажі, на випозиченому повозі робив щоденно по тисячі миль; якщо на шляху траплялися ріки, то перепливав їх або самотужки, або верхи на міхах із повітрям, при чому так, що часто випереджував навіть своїх глашатаїв.

58. Це ще питання, чи він був обережніший, чи відважніший під час військових походів: ніколи не провадив військо по дорогах, на яких могли бути засідки, попередньо не розвідавши місцевості; також не подався у Британію доти, доки особисто не перевірив і гавані, і курс, і доступ до острова. А коли прийшла звістка, що у Германії оточено його табір, то він проник до своїх через ворожі пости, перебравшись у галльську одіж. 2. Взимку переходив із Брундізію у Дирахій через блокаду ворожого флоту: а коли його військо, якому наказав слідувати за ним, відстало, то він безуспішно намагався підігнати його, посилаючи гінців. Але врешті сам, таємно, уночі, на маленькому човнику, загорнувшись із головою у накидку, вирушив до своїх: і ніхто не дізнався, ким насправді він є, і аж тоді наказав стерновому відступити перед бурею, коли човен мало не увесь був повен води.

59. Жодні забобони не могли відстрашити його чи сповільнити будь-який почин. Якось під час жертвоприношення втекло ягня, але навіть цей знак не змусив його відкласти похід на Сціпіона та Юбу. А коли впав під час висадки з корабля, то й це витлумачив інакше: “Я вже охоплюю тебе, Африко”. Для висміювання пророцтв, за якими ім’я Сціпіона проголошувалося вічно щасливим та непереможним у цій провінції, він тримав у своєму таборі гореславного чоловіка з роду Корнеліїв, якому через ганебний спосіб життя дали прізвисько Сальвітон[82].

60. Вступав не лише у заплановані бої, але також і у випадкові, часто нападаючи просто із походу, навіть у найгіршу погоду, коли ворог найменше цього сподівався; однак з плином років почав стриманіше розв’язувати бій, бо вважав, що наскільки частіше перемагає, настільки менше повинен випробовувати долю: адже не стільки вже здобуде перемогою, скільки зможе втратити поразкою. Завжди, коли змушував неприятеля до втечі, виганяв його також і з табору, так щоб не