Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

Презирливий погляд, кинутий в бік пана Зборовського все прояснив.

– Чекайте, лише заберу свої речі з кімнати, – спохватилася раптом Аліє.

Лише зараз вона збагнула, що стоїть зовсім боса, а чоботи лишилися лежати під лавою. Кинулася до них, але взуття уже ніде не було.

– Чоботи мої! – заголосила вона, підбігаючи до корчмаря. – Хтось заходив до мене в кімнату, доки мене не було?

– Та хіба ж мені знати? – мляво відповів корчмар. – Треба було за своїм добром дивиться, а не ґав ловити.

– То це ти взяв? – ледь не з кулаками накинулася на корчмаря Аліє.

– Помалу, дитино! – стиснув її лікоть Василь. – Ну, не дорахувалася ти чобіт, що ж тепер поробиш? Будемо в місті – купимо тобі нові.

– Дядьку, ви не розумієте, – Аліє відвела Василя в бік і щось шепнула.

– Овва, оце ти дала маху, Христе! – вигукнув він, отетеріло чухаючи потилицю він. – Ти недогляділа чоботи з коштовностями?

Для годиться, Василь ще попитав людей та пошарудів під лавами, але коні вже були запряжені, а ридван готовий до дороги. Він просто розвів руками, сумно похитуючи головою.

Їхали мовчки. Лишившись без гроша за душею, Аліє відмовлялася вірити в те, що сталося. Ніби сновида, вона ледь трималася в своєму сідлі. За ті коштовності можна було б купити цілий маєток або безтурботно жити в місті кілька років. Незчулася, як на виїзді з хутору в неї закрутилася голова й вона грудкою вниз упала з Омара.

Розплющивши очі, Аліє розгледіла трьох дівчат у барвистих хустках, які схилилися над нею, омиваючи обличчя водою. Дівчата несли з собою граблі та сапки, вони саме йшли в поле, коли побачили Аліє, яка падала непритомною.

За звичкою, Аліє їхала останньою, тож ніхто з її супутників не зауважив її падіння.

Аліє мовчки прийняла горнятко води й жадібно припала до нього. Аж раптом, на одній із дівчат вона помітила свої жовті сап’янці.

– Звідкіля в тебе ці чоботи? – схопила дівчину за руку вона.

– А тобі яке діло? – фиркнула на те дівчина.

– Бо у мене зранку пропали такі самі, – указуючи на свої босі й вимазані болотом ноги сказала Аліє.

Узута в жовті чоботи дівчина зашарілася, але зухвало відповіла:

– Мені коханий подарував!

– А чим доведеш, що вони твої? – не відступалася Аліє, зводячись на ноги.

Куди й поділася вся її млявість.

– Чого це я маю тобі щось доводити? – закинула вгору гостре підборіддя дівчина й вище підіймаючи свою сапку.

Сама себе не тямлячи, Аліє вихопила з-за поясу кинджал, і з силою полоснула ним по лівому сап’янцю. Золоті монети посипалися на траву, щедро зрошені кров’ю, що струменіла з порізаної долоні Аліє. Але вона не відчувала болю й не мала часу розмірковувати. Доки дівчата приходили до тями, вона хутко згребла все багатство в оберемок і закинула собі в торбу.

– Ану, стій! – закричала дівчина в сап'янцях, намагаючись вхопити Аліє за ногу, але та вже заскочила на вірного Омара і чимдуж погнала його уперед.

І вона знову їхала, ніби нічого й не сталося. На неї знову чекали розбиті дощами й кінськими копитами дороги, тріскіт коліс ридвана та цокання підков.

– На той берег Дніпра переправимося вже в Черкасах! – кинув своїм козак Василь.

Колона прямувала на північ. Татарський загін давно залишив їх, від чого Аліє не було ані сумно, ані, навпаки, радісно. «Якось байдуже», – подумала вона й жахнулася сама з себе. Певно, просто втомилася, й утома притупила її почуття. Та раптом дівчина зловила себе на думці, що вона з якоюсь незрозумілою їй самій тугою оглядала круті дніпровські схили, мальовничі скелі й пороги, які де-не-де траплялися в цій місцині. Десь там, за порогами, зеленів острів Хортиця, на якому в давнину князь Дмитро Вишневецький заклав першу Запорізьку Січ… Чому зараз більше за все Аліє хотілося хоча б одним оком подивитися на неї? Певно, там, за порогами, у козацькому коші, уже й забули про існування козака Лукаша. Але в Києві на нього все ще чекає його мама… І раптом вона згадала свій сон, яскравий, ніби й справді яв. Уві сні до неї приходив Лукаш. Та не такий, якого вона бачила у в’язниці —зовсім інший: ошатно по-козацьки вбраний, чисто поголений та усміхнений. Він казав їй щось, але вона була не спроможна згадати ні слова. Серце забилось сильніше, й у грудях боляче защеміло. Аліє розім’яла затерплі руки, ніби струшуючи з себе ману. Якби не Лукаш, вона не б відважилася на таку авантюру, а та коротка зустріч вселила в неї віру, що кожна людина вільна обирати свою долю. Аліє обрала.

«Треба їхати одразу до Києва!», – вирішила дівчина, й на душі потепліло від думки, що все іде саме так, як повинно.

Татарка торкнулася грудей, й пальцями намацала в’язанку хрестиків, приховану під глухим коміром сорочки. Один із них колись належав Лукашеві. Аліє покрутила його в руці, міцно стиснула й знову заховала під сорочку, подалі від сторонніх поглядів.

Розбудив Аліє дрібний дощ. Всю дорогу мандрівникам щастило – було спекотно, але принаймні сухо. А такий-от дощ, зазвичай, затягується надовго…

Та всупереч прикметам, негода не затрималася, і до ранку мряка минула, лишивши по собі калюжі та мокрий одяг. Проте пересуватися довелося повільніше – панна Агнешка сповістила, що через вологість у неї почалася застуда, а під час швидкої їзди, коли ридван підстрибує на вибоїнах, у неї, бачте, починається кашель.

Так і їхали – помалу-помалу, поки по обіді не зробили зупинку. Сонце знову пекло нещадно, і тепер у панни почалася мігрень. Вона не виходила з ридвану, лише передавала повідомлення через свою служницю.

Така повільна їзда пригнічувала, тож обідали всі мовчки, майже без слів.

– Піду до Дніпра, скупаюся, – сказала Аліє Василю.

– Не затримуйся! – попередив її той, вказуючи на дорогу, що нескінченною змією звивалась попереду.

Аліє спустилася до води, вибрала найгустіші верболози, й роздягнувшись до сорочки, залізла в воду.

Невдовзі вона помітила, що до неї приєдналися. До води підходила Беата з таким же наміром освіжитися в Дніпрі.

Раніше Беата завжди трималася Агнешки, від якої Аліє намагалася бути чимдалі. Не подобалась їй панянка-полька, і Аліє ніяк не могла побороти в собі це почуття. А от до Беати вона ставилася байдуже. Схоже, що й Беата не виявляла жодного інтересу до татарки. До сьогодні.

Аліє саме виходила з води, як Беата зібралася пірнути. Мокра сорочка тісно облягала тіло татарки, уже геть нічого й не прикриваючи, безсоромно