Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Аурік Капо увійшов туди, де навіть повітря боялося говорити. Це була кімната без вікон, без дверей — тільки стіни, вкриті назвами, що колись були іменами. Але всі вони були закреслені.

Він став посередині. У руці — ліхтар, що світив не світлом, а пам’яттю.

"Тут зберігаються ті, кого забули раніше, ніж запам’ятали."

Його тінь почала рости, як дерево, а потім повільно роздвоїлась. Один бік — золотий, інший — чорний. І з обох боків почувся один і той самий голос:

— Аурік… тобі час згадати своє справжнє ім’я.

— Я вже маю його, — відповів він, — його дала мені мати. А це… що це?

Тіні знову заговорили:

— Те, що ти носиш — це подарунок. Але істина… вона — вибір.

У центрі кімнати запалилось одне слово. Живе, гаряче, як вогонь: Капо. Потім ще одне — м’яке, як повітря: Аурік. І третє — незнайоме, але болюче: Немовлене.

“Ім’я — це не те, що дають. Це те, що лишається після мовчання.”

Ліхтар у його руках згас. Але кімната стала світлішою.

Аурік вийшов, імена залишилися позаду — та він знав: вони ще не сказали останнього слова.