Читати книгу - "Кіт - цукерочка., Міріада Фаєр"

Сидівши на краю лавки, я гірко заливалась сльозами. Моє життя зруйноване. Десять хвилин тому я провалила співбесіду, до якої готувалась пів року. Працюючи на двох роботах, та сама виховуючи доньку підлітка, я мріяла про це місце.

За професією я перекладач, моє життя сповнене сірими буднями. Ця робота могла дати мені шанс все змінити. Я мрія, що почну подорожувати, що зможу показати донці світ, але секретарка, яка лиш окинула мене поглядом, одразу змусила мене покинути приміщення:

– Ви, нам не підходите. – промовила вона.

Здивовано поглянувши на неї, я запитала:

– Чому?

– Ви маєте не ошатній вигляд. Нам окрім розуму, потрібне обличчя. До побачення.

Проковтнувши великий ком в горлі, я опустивши голову попленталась до виходу. Так, мій одяг був звичайним, без усіх отих брендів, але він був чистим та попрасованим. Люди навкруги зі сміхом дивились мені в слід.

Таким чином я опинилась в цьому парку, на цій лавці.

– І чому, така мила жіночка так голосно завиває, немов пес, якого вигнали з будки, мур, мяу? – почула я за спиною.

Озирнувшись я побачила, як на мене своїми зеленими очима дивиться КІТ. Та не звичайний кіт, а кіт який стояв на задніх лапах, та був одягнений у зелені штанці, та зелений беретик.

Геть клепку розгубила – пронеслось в голові.

Обійшовши лавку кіт, всівся поряд зі мною, лизнув лапку, та продовжив:

– Напевно в такої чарівної Пані, щось трапилось?

Я озирнувшись по сторонам, щоб люди не побачили, як я сама з собою розмовляю — відповіла:

– А Ви, пробачте хто?

Кіт підскочивши, низько поклонився мені та відповів:

– Вибачаюсь, забув представитись я Француа Маркович, але всі мене кличуть — цукерочкою.

Я ледь з лавки зі сміху не впала. Оце розгулялась моя уява. Боже, мабуть в тій каві, що я вранці пила було щось підмішане. Жодного разу в житті, мої галюцинації так винятково не представлялись, хоча, якщо подумати, вони ніяк не представлялись, бо їх не було.

Заспокоївшись, я промовила:

– Цукерочка, чи не занадто дивне прізвисько для чоловіка?

– О, королево сліз, воно саме найзвичайнісіньке. – відповів мені кіт.

– Не називай мене так, в мене є причина. – обурилась я.

– Хочеш вгадаю яка? – запитав кіт, заглядаючи мені в очі.

– Ні. – відповіла я.

– А я вгадаю, тебе не прийняли на роботу. – промовив кіт.

– Звідки ти знаєш? – запитала я.

Але одразу ж подумала : Боже, Оксано, це твоя галюцинація, звісно він знає.

– Чи знаєш ти, що таким вродливим жінкам, червоні очі не пасують? – запитав кіт, та потерся об мою руку.

Не контролюючи своїх дій, я почала гладити його за вушком. На превелике моє здивування, кіт відчувався достатньо реально. Муркнув, він відсторонився та промовив:

– А знаєш, ти мені подобаєшся.

Засунувши лапки до кишені, своїх дивакуватих штанів, він дістав звідти дві цукерки, та протягнув мені зі словами:

– Ось тримай, одну з'їж зараз, а друга буде в пригоді в майбутньому.

– Дякую, здається я здогадалась, чому ти цукерочка. – промовила я, розглядаючи подарунок.

Таких цукерок я не зустрічала в жодному магазині. Їхня золота обгортка так і манила, щоб зазирнути, що там всередині.

Піднявши голову я поглянула на кота:

– Де ти їх взяв? – запитала я.

– Виграв в карти в удачі. – відповів, він мені.

– Так, тобі вже час, не зволікай, йди он тією стежкою. – підштовхуючи мене, промовив кіт.

– Але мені в іншу сторону. – сперечалась я.

– Я сказав, йди туди.

– Добре, дай хоч парасольку заберу.

– Е ні, це моє, буде мені дяка за цукерки. – схопивши парасолю, яка лежала на лавці, промовив кіт.

Та й Бог з тобою, ще я з галюнами не сперечалась.

Розгорнувши цукерку, я вкинула її до рота, та попрямувала по тій стежці, що вказав кіт.

Цукерка була неймовірно смачною, її смак навіть трішки підняв мій настрій.

Вийшовши з парку, я повернулась та пішла в напрямку свого дому.

Таке коло накинула, проклятий кіт — пронеслось в голові.

– Жіночко, жіночко. – почулось зі сторони.

О Боже, невже ще один кіт, чи це вже буде пес — подумала я.

Озирнувшись, я побачила чоловіка, який був гарно одягнений, та поспішав в мою сторону.

– Ну нарешті, вибачте, що турбую, але в мене сталась така неприємність, не могли б Ви дати, мені свого телефона. Мені треба до евакуатора задзвонити. Мій розрядився, а зарядне забув вдома, трішки поспішав. Не відмовляйте мені, Ви перша кого я побачив, за останні п'ятнадцять хвилин, неначе вимерли всі.

Я озирнулась по сторонам, але автівку ніде не побачила. Чоловік зрозумівши моє розгублення продовжив:

– Авто там за поворотом, якщо бажаєте то ми можемо до нього пройти.

– Добре, не треба, дзвоніть та я піду. – протягуючи телефон, промовила я.

– Дякую, але можна я спочатку погуглю номер, це в перше зі мною такий казус. – промовив чоловік.

– Та на здоров'я. – відповіла я.

Поки чоловік займався пошуками номера, небо різко затягло хмарами, та почав накрапати дождь.

– Все-таки я запропоную, Вам ще раз, може пройдімо до мого авто, бо злива збирається.

– Пішли. – коротко відповіла я, проклинаючи кота, за те що поцупив мою парасольку.

Пройшовши кілька десятків метрів, за поворотом, ми справді побачили авто класу - люкс. Чоловік махнув рукою в запрошувальному жесті. Сівши в авто, він продовжив шукати номер, я ж просто дивилась в вікно.

– Дякую. – промовив він, повертаючи мені телефон. – Може, Ви викличете собі таксі. Я оплачу, Ви ж затримались через мене.

– Дякую, це приємно, але я не приймаю такого роду речі, від незнайомців. – відповіла я.

– Так, давайте знайомитись. Мене звати Микита. – промовив чоловік, протягуючи руку.

– Оксана. – відповіла я.

На хвилину повисла тиша, за вікном розгулялась справжня злива, та я намагаючись розрядити ситуацію запитала: