Читати книгу - "Наша казка. За ґратами, Олександра Метафор"

POV: Кірара

Коли я була маленькою, мама розповідала мені казку про принцесу, яку викрав злий чаклун і заточив у високій вежі. Не випускав він дівчинку й не спускав із неї очей ні на мить. Принцеса читала багато книжок, щоб стати розумною і одного разу обдурити злого чаклуна та вибратися з вежі. Тисячі книг прочитала вона, але все ніяк не виходило перехитрити чаклуна. І  ось одного разу повз вежу проїжджав прекрасний принц.

***

— Іменем закону, зупиніться!

Хоч іменем моєї двоюрідної бабусі, я не зупинюся за жодних обставин.

Темний провулок віддавав вогкістю і похмурістю, пронизуючи до самих кісток. Будинки були вкриті брудом від випадкових бризок калюж, що розлітаються від шаленого тупоту ніг: моїх, брата, цілої зграї полісменів, які прагнули спіймати нас будь-що-будь.

Я відчувала, як вони наближаються, практично відчувала їхнє дихання на своїй потилиці.

Ми не знали місцевості й орієнтуватися було складно. Нескінченні повороти і провулки, пожежні драбини, що заважають, і мотузки з білизною, уже не такою чистою після сьогоднішньої ночі.

Нам потрібно тільки добігти до заповітного входу в притулок. Там нас не знайдуть. Полісмени гидували користуватися підземними переходами, особливо, якщо справа стосувалася невеликих злочинів.

До притулку залишалося всього кілька кварталів. Сто метрів.

— Кірара, це глухий кут, — Амірі біг попереду мене й першим запідозрив недобре.

Перед нами не було рятівного переходу — мабуть, ми звернули не в той провулок. Величезна металева антимагічна стіна затуляла прохід до наступної вулиці, на якій ховався вхід до сховища. Її не подолати навіть із моїми силами.

Відчай захлеснув мою свідомість на одну, ні, пів секунди. Сповільнивши крок, я озирнулася: вузький провулок із кількома вікнами та жодної драбини, яка допомогла б перестрибнути злощасну стіну. Лише невисокі сміттєві баки, які поліція перевірить насамперед.

Якщо не спіймають нас.

Глибоко вдихнувши затхлий запах нечистот і каналізації, я подивилася на брата. Він був майже мого зросту — і коли тільки встиг так вимахати? Я пам’ятаю, як міняла йому пелюшки і вчила ходити, ледь малюк доходив мені до коліна.

— Амірі, послухай, — я взяла його за руки, прислухаючись до тупоту полісменів. — Ти маєш сховатися в сміттєвому баку.

— Я не залишу тебе! — Тут же закричав хлопчик, сльози бризнули з його очей.

— Послухай! — Я перебила. Ненавиджу перебивати, але часу майже не залишилося. — Якщо спіймають нас обох, то краще не буде, згоден? До того ж я повнолітня, у мене…

Я запнулася.

-… батьків шукати не будуть. Сховайся і потім біжи до Емілі. Я візьму провину на себе.

Витираючи сльози брудним рукавом, Амірі кивнув і поліз у найближчий бак, ігноруючи запах протухлої риби і прогнилої їжі під ногами.

— Я повернуся за тобою, — прошепотіла на прощання братові, провівши рукою по його щоці. Він невинно простягнув мені червоне яблуко.

Часу майже не залишалося, тож я сховала яблуко в кишені, схопила кришку від бака, щільно закрила його та відійшла якомога далі від смітника.

До полісменів залишалося не понад сотні кроків, і я повільно пішла їм назустріч, високо піднявши руки. В одній із них виднілося червоне яблуко.

— Сюди! — Почувся крик одного із чоловіків, і мене засліпили яскравим світлом ліхтариків.

Троє чоловіків обступили мене, оглядаючи порожній провулок. Під два метри заввишки вони закрили мені огляд усієї вулиці, не даючи зробити ні кроку. Той, що став позаду, посвітив ліхтариком на металеву стіну. Не знайшовши в ній жодного натяку на прохід, він задовільно кивнув.

— Усього одна? — Запитав огрядний полісмен, склавшись у двоє від задишки. — Я думав, що бачив двох.

Чорт, не можна дати їм сумніватися в тому, що я діяла сама. Не можна злити огрядного полісмена. Скажу, що він не правий, і він принципово перевірить кожен сміттєвий бак на цій вулиці. Спробувати нарватися на великі неприємності? Напасти? Або спробувати втекти.

— Навіть не думай рипатися, — зашипів мені в спину чоловік, який відчув мої спроби рушити з місця.

— Я лише думала, пейр, — я видала шалену посмішку, — як багато потрібно людей, щоб вкрасти яблуко на ринку? Судячи з усього, яблука в ціні в поліції, раз за мною аж четверо людей погнали. Або, — усе або нічого, — справа не в яблуці, а в самій продавчині?

— Відведіть, — хмикнув огрядний чоловік і махнув головою в бік галасливої вулиці. — Забагато базікає дівчисько.

Мої руки завели за спину, зв’язали й повели в зазначеному напрямку. Я дивилася просто перед собою, боячись навіть швидкоплинним поглядом видати схованку мого брата. Залишалося сподіватися, що за крадіжку яблук мене посварять і відпустять.

Страх за життя Амірі повністю заповнив моє серце. Чи зможе він без мене? Чи витримає?

Не можна сумніватися ні хвилини, і зосередитися на тому, щоб вибратися з-під тюремного ув’язнення.