Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Ненавидів його предмет, хоча любив математику, а через нього не хотів ходити сюди. Але мама покладала чимало сподівань на мене, втім, батько також, попри його одвічну зайнятість. Вже біля року наше спілкування лише через комунікатор. А мені іноді хотілося бачити не просто картинку… 

— Чув за оновлення? — сказав Влад, наздогнавши мене, коли я саме застрибнув на борд. 

— Я досі заблокований, — відповів невдоволено, рушивши з місця. 

— Халепа. Завтра буде перезапуск системи, орієнтовно на дві-три години. Довго тобі відсиджуватись?

— Тиждень…

Зітхнули ми із Владом одночасно, бо розуміли, що це означало в Етеріалі. Але я не міг навіть спробувати обійти їх, бо наступне покарання буде понад місяць, а це великі втрати для мене, та й мамі скоріш за все доведеться вносити штраф. Цього я точно не хотів. Але сподівався дуже швидко щось придумати або ж доведеться добряче наздоганяти за всіма…

Наближаючись до будинку, поволі я почав сповільнюватися. Помітивши федеральну автівку біля ґанку, мій пульс прискорився, про що красномовно повідомив комунікатор на руці. Модель далеко не остання, але гарно справлявся зі своїми задачами. Поквапився вимкнути сигнал, аби на мене не зглядалась вся вулиця і, зістрибнувши із борда, мало не побіг до будинку. Вже із коридору чув голоси й моя усмішка ставала ширшою.

— Привіт, — промовив я, увійшовши до батьків на простору кухню.

— Сину мій, — батько простягнув до мене руку, аби потиснути, як завжди, але натомість я обійняв його, бо по-справжньому не вистачало цього. Почулось, як він всміхнувся, стискаючи обійми. — І я сумував за тобою, малий.

— Я вже виріс, як бачиш.

— Та бачу, але все одно залишишся таким навіть через десять років. 

— Дем’яне, переодягнись і будемо вечеряти, батько нікуди не дінеться.

Мигцем глянув на нього, а потім на маму. Так незвично, що він тут і ще й «надовго», хоча питання: «На скільки саме?»… Але мама була щаслива, отже, дійсно довгенько погостює в нас.

Забігши у свою кімнату, я на ходу роздягався, аби вкластись у відведений час. Вимивши руки й одягнувшись в домашній одяг, я вже йшов до дверей коли помітив пакунки біля консолі в Етеріал. Спершу не зрозумів, що то і звідки, але згодом почулися кроки й в кімнату увійшов батько.

— Мама казала, що ти марив деякими обновками…

— Це те, про що я думаю? — запитав розгублено, бо важко було в це повірити.

— Майже, Дем’яне. Точніше буде тим, якщо ти пообіцяєш мені більше не втрапляти в подібні халепи. — Батько підступився ближче й взяв мене за плечі. — Знаю твоє нетерпіння, але через твій норов страждає мама, чого вона тобі не покаже, але що скаже мені. Я не можу бути постійно з вами, ти це чудово розумієш, але мамі потрібна твоя підтримка, а не халепи.

— Знаю… Я намагатимусь…

— Деме, намагатись недостатньо, — додав твердим голосом, але навіть тоді відчувалась турбота.

— Добре, тату. Я дуже намагатимусь не підвести.

Він обійняв мене, і на якийсь час мені хотілося повірити, що наше життя колись стане нормальним. Про ідеальне я навіть не мріятиму.