read-books.club » Підліткова проза » Дорога, Лариса Бондарчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

49
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дорога" автора Лариса Бондарчук. Жанр книги: Підліткова проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Дорога, Лариса Бондарчук» була написана автором - Лариса Бондарчук, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Підліткова проза".
Поділитися книгою "Дорога, Лариса Бондарчук" в соціальних мережах: 
Ця книга про вічні цінності: добро і зло, щиру дружбу й всепереможну силу кохання, про дорослих і дітей, про дивовижну магію і чарівних істот... Сподіваюся, вам сподобається ця пригодницька історія про Оксена та його друзів... Книга буде для всіх БЕЗКОШТОВНОЮ аж до фіналу!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 38
Перейти на сторінку:
Розділ 1. Жива Дорога

Розділ 1. Жива Дорога

Дорога була живою. Про це знали всі. Тому що коли приходив час Великого Походу, вона збільшувалась у розмірах разів у два, бруківка неначе наростала новими пластами, спочатку новими та шліфованими, неначе нова шкіра після поранення, а потім на очах перетворювалася на старе каміння, пошерхле та потемніле від часу, чи збитий ногами ґрунт. Приходив сіро-жовтий пил і лягав на Дорогу тонкою завихреною млою, миттєво з'являлися несміливі травинки та мох між мостовинами – і здавалося, що так було завжди. Ця трансформація відбувалася за кілька днів до Походу. Тоді селяни намагалися не їздити і не ходити по Дорозі, бо перешкоди і набридливі перехожі дратували Дорогу в цей період. Часто бувало, що діти, забувши пересторогу матері, вистрибували на молоде каміння чи з необачності, чи з бравади – і отримували жорсткий відпір. Добре, якщо тільки синці лишалися на колінах чи ліктях, бувало, що необережні малі ламали й руки, й ноги…

Сьогодні зранку сонце, здавалося, світило по-особливому яскраво та урочисто. Било у вікно, випікаючи великі квадратні дірки у занавісках, що аж вишиті жар-птиці заходилися вогнем… Ой, проспав… Похід уже почався, а я проспав… Схоплююся на ноги, швиденько встрибую у штани і мчу на кухню.

Мама клопочеться біля якогось горщика та купи полумисків, посміхається мені ласкаво і відсилає вмиватися… Тато сидить за столом і ріже хліб. Я підходжу до Вікна Часу, зиркаю на годинник і бачу, що все в порядку, маємо ще з півгодини до початку Походу. Та… Їм же не зрозуміти мене – у мене ж Похід у перший раз… Нарешті я побачу Їх. Тих, хто йде Дорогою. І може… Завмираю, щоби не наврочити, стукаю по столу, тьхукаю три рази і хлюпаю в обличчя крижаною водою. І мрію, марю, фантазую…

Вихід з хати до Дороги споконвіку відбувався о дев'ятій ранку за годинником Сонця. Цей годинник всі робили у внутрішньому дворику, і задля нього завжди робили у хаті спеціальне Вікно Часу. Яке б не було планування хати, а вікно Часу було незмінним у всіх мешканців села.

Мама й тато відкривають двері, тато йде першим, несе Трипалля. Завмирає серце, захоплює дух, таємниця чекає десь там… Я ступив за поріг – а очі вже жадібно вбирали в себе все, що робилося на Дорозі. А там не робилося нічого. От, лихо. Рано, Похідники тільки з'явилися біля перших хат села… Ми виходимо до Дороги і сідаємо на лавку, зроблену спеціально для зустрічі Гостей. Біля кожної господи стоїть така лава, для зручності часто покрита овчиною, м'якими подушками чи просто якимось рядном.

Трійкут стоїть поряд у спеціальній підставці, вітер перебирає пелюстки квітів, що прикрашають це барвисте диво.

О, про Трійкут розкажу окремо, бо він вартий того. Якщо ви бачили тризубі вила, то ви зможете уявити це символічне деревце-вила. На довгому держалні на трьох зубцях прилаштовано три цікаві речі. Це лялька з соломи, обв’язана червоною стрічкою, вона називається Золоха і приносить у хату гроші та добро. На уроках символіки ми докладно вивчали цей цікавий символ. Й досі пам’ятаю, як Сіля Ходот, наша вчителька з символіки, бубонить своїм сухим, нудним, гидотним голосом: «Золоха – це символ добробуту та достатку. Нерідко Перехожі сходять з Дороги, аби забрати її з собою. Це значить, що у господаря ляльки увесь наступний рік буде багатим та щасливим. Як приклад, можна навести жителів нашого села – Мартуся Волоса та Геніра Басусу, які після того, як Подорожні взяли їхню ляльку, зненацька розбагатіли…»

Так-так, це справді було, три роки тому у названих дядьків Перехожі забрали ляльку, тоді й посипалися достатки на їхні голови. Мартусь, копаючи город, знайшов горщик з золотими монетами, а Генір отримав буквально через місяць після Походу велику спадщину від якоїсь прабабусі з далекого села. З того часу всі намагаються зробити свою ляльку якнайкрасивішою, якнайбарвистішою, хоча це не головне, як на мене. Кажуть, що в Мартуся тоді була дуже маленька і бідна лялька з позаторішньої соломи, бо він та його родина ледь кінці з кінцями зводили.

Наша лялька була гарненькою, я сам її вив’язав, складаючи соломинку до соломинки, замість очей причепив дві намистинки, а на місце корони, неодмінного атрибуту Золохи, прилаштував маленькі кетяги калини – красиво вийшло, просто супер!

З лівого боку від Золохи прилаштовували завжди м’ячик-скачик. Це я так його називаю. Ще його звуть Колобок, бублик (чому, у нього ж немає дірки?!), а по науковому – Коловир. «Символ довголіття, вічності, повторення, перетворення і круговороту природи», - це Сіля Ходот, наша вчителька-мучителька вбивала нам у голови. Наскільки пам’ятаю, у нашому селі м’ячик не забирав ні один з перехожих. А у сусідньому селі – його взяли у Менпафа Вутра. Років із триста тому. Він та його сімя живуть і досі, уявляєте! Вигляд Менпафа та його дружина мають шикарний, як каже мій друг Дувко, на років 25. Отже, ви зрозуміли, м’ячик приносить довголіття.

Про третю ж річ і говорити не хочеться, бо це жахливий Заворот, закручений у велику кількість вузлів та заворотів жмуток соломи, сухої трави, непотрібних ганчірок і тому подібний мотлох. Вважалося, що чим більше Заворот має вузликів – тим краще. Ох же ж і вузликів нав’язав я на старих поясках та непотрібних ганчірках. Он який великий та заплутаний вийшов. Трохи чи не найбільший серед усіх Заворотів у селі. Сіля Ходот вчила: „Заворот – це символ хаосу, мінливості і скінченності життя. Вузлики в ньому символізують проблеми, біди та сум у нашому житті.”

Заворот роблять в останню ніч перед Походом, тому що торкатися зайвий раз до поганої речі, а тим паче, щоб вона ще лежала у хаті хоча б день, – не можна. Я був присутній (сховався в кущах, не дивлячись на строгу заборону мами) на церемонії спалення минулорічного Завороту. Тато підхопив його на вилки і кинув у вогнище, спеціально розпалене задля цього. Потім мама довго підкидала до вогню калину, часник та пшеницю маленькими порціями – щоб очистити вогонь. Попіл було скинуто в спеціальну яму біля штакетника, де росла бузина, заглушивши навколо всі рослини, і куди скидали всі Завороти минулих років. На тому місці ніколи нічого не росло, а я одного разу спіткнувся там і вивихнув палець. Може й через неуважність, як каже мама, але я точно знаю, що це через те погане місце, заворотне.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорога, Лариса Бондарчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорога, Лариса Бондарчук"