Читати книгу - "Загроза закохатися, Таміла Калас"

Спогад.*

Зима лютувала якраз на початку Лютого, 1995 року. Вулиці Києва як ніколи були засніженими. Повітря холодне та різке.У довжелезному заторі за кермом Аудіо 6 сірий металік, сидів молодий чоловік і знервовано тарабанив пальцями по керму.

Він з напругою роздивлявся в боки, ніби це могло допомогти проїхати далі. Вже десять хвилин, як він мав би бути на місці. В його роботі цінувалася кожна секунда. Він й сам не любив спізнення і дотримувався залізної дисципліни. Навіть маленька похибка у його професії могла коштувати життя людини.

Чоловік посміхнувся від думки, що стане скоро батьком. Дітей він дуже любив. А ще сильно кохав свою дружину - Анну.

З рештою доїхавши до власної лікарні, день почав набувати насичених подій. На сьогодні були заплановано дві складні операції, і чимало буденних справ. Відбувалося все як завжди - поза планом.

Ближче до вечора, в кінці коридору, чийсь голос збентежено повідомив про те, що змусило молодого гендиректора перервати свій пізній обід, та вийти з кабінету.

 У його лікарні раптово почав відбуватися такий хаос, як ніколи раніше: всі бігали наче очманілі, але поки ніхто не міг пояснити, що робиться. 

- До нас везуть жінку після автокатастрофи, в дуже важкому стані!

До нього підійшов його друг - колега по роботі, і вже чітко сказав про проблему.

Чоловік поки не розумів через що, така паніка. Він був впевнений у собі, і у власних силах:

 - Добре, підготуйте операційну!

Давши вказівки, він сам пішов готуватися до майбутньої операції. Розпочалася підготовка...

 До головного входу лікарні, привезли постраждалу. Дійшовши до дверей операційної, чоловік спинився: молода жінка, яку везли на медичній каталці, була без свідомості. Ще з далеку, він помітив, що жінка вагітна, а це ускладнювало ситуацію... Тільки не для такого професіонала, як він - найкращого

Хірурга столиці! Зрештою, коли потерпілу підвезли ближче до нього, один з присутніх лікарів заговорив тремтячим голосом:

- Це ж, твоя дружина...

У впевненому погляді гендиректора раптом замиготіло. Він прискіпливо глянув на жіноче обличчя, майже повністю залите кров'ю, не в змозі бодай щось збагнути. На бліді жіночій шкірі, були глибокі порізи, та гематоми.

- Боже... ні! Це ж моя Аня! - Чоловік розгублено глянув на співрозмовника, ніби божевільний. 

- Тобі не можна. Чуєш? Не можна оперувати! - Вхопивши за плечі свого керівника, відказав колега по роботі.

 Але молодий керівник вже зовсім не слухав. Він просто не чув слів свого працівника, який міцно стиснув руки на його плечах. 

- Ні, я сам! Сам проведу операцію. Я зможу! 

- Твердо, і самовпевнено відказав.

Він намагався приховувати хвилювання, але страх, паралізував розум, і не давав зібратися з думками. Найгірше те, що тремтіли руки, а биття серця пульсувало у голові.

Розпочавши операцію, молодий хірург вперше відчув, що не може контролювати власні емоції. З кожною миттю, він як лікар, і просто людина розумів - що втрачає назавжди все важливе, та дороге для нього. Тіло його дружин не піддавалося життю. З рештою щось ніби обірвалося у ньому самому. Його руки ще досі намагалися щось робити, "Хоч би врятувати з них двох, одного" - Десь проскочило у його думці.

- Ми їх втратили...

 Раптом, хтось з присутніх лікарів, тихо, без емоцій, наважився повідомити те, що вбивали його розум. 

Докладаючи зусиль, чоловіка вивели до коридору. На розгубленому обличчі молодого хірурга, безнадійно текли сльози.

Це був наче кінець всьому, чим він жив.

- Ні, ні-ні! Такого не мало бути? Цього не могло статися!? -З гіркоти вигукнув, і голосно заплакав він - Аня... Анічка-а!!!

Минуло 10 років.