Читати книгу - "Пригоди Михайлика, Народні"

У курені набилося сила-силенна січовиків. Усі дивилися на високого козака, міцні м'язи якого не могла приховати навіть вільна сорочка. На підлозі перед ним лежав кожух, на ньому – хлопчина років десяти.

– Де ти його знайшов, Гатиле? – допитувалися козаки.

– У річці виловив. Рибалю у човні, а він пливе по Дніпру, за ломаку тримається…

У цей час малий закашлявся і відкрив великі сині очі.

– Як тебе звуть, козаче? I як ти до річки потрапив?

– Михась... Михайло. Я кріпосний, з Коломиї...

– Звідки?!!

– 3 Коломиї. Слуга пана Кшетуського. Два місяці тому моїм паном був Комаровський. Але пан Кшетуський убив його на поєдинку.... А мене взяв служкою до себе. Комаровський не принижував мене, а цей бив… Я й утік на Січ. Адже мені дозволять залишитися, правда? – він подивився на Гатила.

Той опустив очі. 3 натовпу вийшов козак з великими сивими вусами.

– Курінний. Курінний. Що скаже курінний?.. – заговорили між собою козаки.

– Не турбуйся про це зараз, хлопче,– мовив сивовусий отаман. – Нагодуємо тебе, ляжеш відпочинеш. А ввечері вирішимо, що з тобою робити.

Проспав Михась добу. Тоді встав, пообідав, заснув і проспав ще добу. Гатило не відходив від хлопчика.

Коли Михайлик трохи оклигав, Гатило пішов шукати курінного отамана. Знайшов його на „лінії звитяги” – так називали тренувальний майданчик. На ньому були паркани, через які треба було перелазити, ями, які треба було перестрибувати, стовпи, сполучені колодами, по яких треба було пробігати. На ланцюгах висіли колодки, які належало вразити зброєю. Отаман саме вправлявся із шаблею.

– Пане отамане, маю до Вас запитання,– звернувся до нього Гатило.

– То запитуй,– мовив курінний.

– Я про малого, що в Дніпрі виловив.

– Він уже оклигав? Це добре. Що робити?.. Гатиле, ти ж не перший рік на Січі. Знаєш, що жінкам і дітям тут не місце. Побуде ще кілька днів, поки зміцніє, а тоді відправимо його до найближчого села.

– Отамане, мені здається, це незвичайний хлопчина. Скажіть – скількох дітей виловили у Дніпрі на Вашій пам'яті?

Курінний замислився.

– Гаразд, увечері скликаємо раду, я запрошу генеральну старшину. Вирішимо, як бути з малюком.

На дерев'яний поміст вийшли курінний Переяславського куреня Іван Гдиня, суддя Микита Заливайко, генеральний суддя Микола Смілий і сам гетьман війська Запорізького Петро Конашевич Сагайдачний. Курінний звернувся до козаків:

– Шановне товариство! Я скликав цю раду з приводу незвичайної події. Петро Гатило виловив і повернув до життя хлопчика Михася. За законом хлопець має покинути Січ. Та Гатило стверджує, що це незвичайна дитина. Вислухайте їх і винесіть справедливе рішення.

Гатило і Михась піднялися на поміст.

– Хлопче, розкажи – як ти сюди потрапив? – спитав суддя Смілий.

– Я народився у кріпацькій сім'ї. Мені було 6 років, коли померла мама. Потім і тато кудись пішли та не повернулися. Мене ж віддали пану Комаровському. Пізніше пан сказав мені, що тато втекли на Січ. Войцех Комаровський не ображав мене і багато чому навчив.

– Чому, наприклад? – спитав суддя Заливайко.

– Читати і писати польською. Слухати землю і за кілька верст чути тупіт коней. І ще багато чому. Пан Комаровський був доброю людиною. Та пан Кшетуський убив його на поєдинку. Я мусив стати слугою Кшетуського. Я ніколи не відпочивав: коли в хаті не було роботи, мене посилали в поле. До того ж новий пан бив мене. За два тижні я втік. Ще два місяці – і я вийшов до великої річки. Тут мене побачив польський роз'їзд. Я кинувся у воду. Під руку потрапив шматок дерева – я схопився за нього й поплив… Отямився вже серед козацтва. Прошу, шановне товариство, дозвольте мені тут лишитися.

– Хлопче, а ти знаєш, що на Січі можуть бути тільки козаки? – спитав Смілий.

– Знаю. Я можу про себе подбати.

Хлопець глянув на горизонт – сонце торкнулося обрію. Михась повернувся до Івана Гдині:

– Скажіть, Гатило – добрий козак?

– Важко знайти кращого,– мовив курінний.

– Однак він не зможе схопити мене, поки сонце заховається.

– Ну що, Гатиле,– сказав гетьман Сагайдачний,– схопиш малого?

– Кого там хапати! – відповів козак. – Він ще не зміцнів після пригоди.

Гатило кинувся до хлопчика, а той – з помосту, поміж козаками – і прямісінько до „лінії звитяги”. Михась крутився між перешкодами, перелазячи і перестрибуючи їх. Козак ніяк не міг його зловити – в останню мить хлопець вивертався. За якийсь час Михайлик знову вибіг на поміст, де його і наздогнав Гатило:

– Все, ти програв.

– Сонце зайшло,– спокійно відповів малий.

Усі подивилися на горизонт. Справді, сонячне колесо сховалося за обрієм.

– Добре, але що б ти зробив, якби я застосував зброю? – спитав Гатило.

– Я б захистив себе.

– Доведи!

– Пан Комаровський п’ять років провів у турецькому полоні. Там один турок навчив його кидати кинджали. Коли пан нудьгував, то кидав ножі. Якось і я спробував кидати, але пан застав мене за цим. Тоді він замовив майстрові два кинджали для мене і показував мені, як з ними вправлятися.

Михась вийняв із торби ножі.

– Знайдіть два яблука, я вам щось покажу.

Яблука знайшли.

– Хай пан гетьман кине їх панові Івану.

Петро Конашевич перекинув яблука через голову хлопчика курінному. Коли той упіймав їх, у кожному стримів кинджал...

Гетьман вийшов посеред помосту:

– Панове запорожці! Я завжди шанував козацькі звичаї. Знаю, дітям не місце на Січі. Та хто з вас бачить дитину? Особисто я виджу воїна, лицаря, козака!

– Ми теж! Ми теж! – лунало з натовпу. – До гурту його!

Сагайдачний підняв руку. Запанувала тиша.

– Як же нам його величати?

– Пане гетьмане,– сказав Гатило. – Після того, як я виловив малого, він проспав дві доби. То нехай буде Сонько.

– Новак Михайле Сонько! Віднині ти приписаний до Переяславського куреня. Старанно вивчай козацьку науку та будь гідним високого звання запорізького козака!

Михась вклонився козакам. Його сині очі світилися щастям.

Михайло Ващинець

художник Максим Паленко