Читати книгу - "Про вдовиного сина Матусю, що став царем, Народні"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Народні
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жила собі вдова. Мала вона одного сина. Ніяк він її не кликав, лише: «Матусю!» Навіть, як говорив позаочі, то так і казав: «Моя матуся». Через це і його прозвали Матусею.
Бідна мати — бідний і син. А бідного ніхто за людину не мав. Через це з хлопчини всі насміхалися, не мав, бідака, ні куди вийти, ні до кого прийти. Скоро ліг — рано встав, отак роки бігли.
Уже він немалий. Одного разу каже матері:
— Знасш що, матусю, піду я у світи. Десь, може, люди будуть мати мене за людину...
Кожній матері жаль за сином, коли покидає рідну хату, але що робити?
— Йди,— каже мати.
Він зібрався і пішов шукати служби. Йшов не день і не два. Зайшов у темні ліси, що вже не знає, як із них вийти. Не встиг роздивитися як слід, а хмари вкрили небо, почорніло в лісі — мав бути такий дощ, що ну...
Стає він під височезного дуба. А то не дощ, а почало градом бити. Щось там, на дубі, так тяжко пищить, що він не годен витримати: лізе живенько на дуба. Там таке величезне гніздо, що міг би сховатися під нього, а в гнізді великі пташенята, але ще навіть у пір'я не вбралися.
Скидає, він з себе кожух, накриває пташенят, а сам над гніздом нахилився. Стояв, поки град не перестав іти. Так його змолотило, що ледве живий. Він — кожух на себе, зліз із дерева, але куди йти — не знає. Сів під того дуба та й сидить.
Раптом прилітає величезний птах. Так плаче, як людина:
Йой, певне, мої діти погинули від граду! І чого я так далеко летів?
Сів на дуба і дуже зрадів:
— Я вже сорок літ живу, але людини ще тут не було. Діти мої, лише людина могла від такого страшного граду захистити. Якби рятівник озвався, то велику нагороду від мене дістав би.
А він озивається з-під дуба:
— Я тут!
Птах злетів нижче:
— Ти моїх дітей врятував?
— Я.
— Що хочеш за це дістати?
— А що я хочу? Хочу таку силу мати, щоби дужчим за мене ніхто не був.
Птах каже:
— Копай на тому місці, де стоїш.
Копає він, копає і викопує збанок.
— Що у тім збанку є? — питає птах.
— Вино.
Два рази,— каже,— хильни і два рази ковтни.
Він два раза хильнув, а два рази ковтнув.
— Як чуєшся?
— Таку силу чую, що якби мав за що землю вхопити, то перевернув би...
— Забагато в тебе сили, бо землю не треба перевертати. Копай під самим дубом.
Копає він у другому місці й здобуває збанок з вином.
— Що там є?
— Вино.
— Раз хильни і раз ковтни.
Надпив.
— Як чуєшся?
— Чуюся слабшим, але ще цього дуба вирвати з корінням — для мене ніщо.
— Досить для тебе такої сили. Йди, але нікому не кажи, що ти такий сильний.
Іде Матуся. Прийшов аж до царя. А цей цар ще не жонатий. Приняв цар Матусю і питає:
— Що хочеш?
— Служити, царю, хочу.
— Добре. Мені якраз треба робітника, щоб вивозив з міста сміття. Підеш?
— Най буде, царю.
Але сусідній султан мав таку доньку, що вона, як надрукує в газетах свою фотографію, хто б не подивився на неї, то в ту ж мить хоче її сватати. Приїжджають сватачі, а вона їм таку роботу завдас, що ніхто з них не може виконати, і дівчина щоразу наказує відрубати женихові дурну голову, бо хоче мати мудрого чоловіка. Називалася вона Катерина.
Приходить до царя газета з фотографією Катерини. Цар як глянув на ту фотографію, як прочитав, що під нею написано, та й каже:
— Я мушу їхати, хоч би мене смерть чекала. Зібрав усіх своїх міністрів, генералів, офіцерів:
— Стільки і стільки мені треба супутників до чужої держави. Хто зі мною поїде?
Але добровольців, що хотіли б йти на смерть, нема. Тоді цар виходить перед військо й питає, хто з вояків хотів би з ним поїхати. Нема таких. Тоді став цар перед найбідніші слуги.
Озивається Матуся, той, що сміття возив:
— Я поїду з тобою.
Подають голос ще десять наймитів:
— Ми теж поїдемо з вами. Цар каже:
— Я візьму коня, лук, меч, а вам нічого не треба.
— Ой,— каже Матуся,— не ти будеш на коні їхати, не ти будеш мечем рубати, не ти будеш з лука стріляти. Одягни усіх нас у таке ж вбрання, як ти одягнений.
Приїжджають вони до султана. Султан питає:
— Ти приїхав сюди женитися?
— Так.
— Спочатку маєш виконати три роботи, які моя дочка дасть, а не виконаєш — буде твоя голова настромлена на палю.
А цар, як побачив султанову доньку, не може від неї очей відвести. Каже вона:
— Віддаюся за тебе, царю, але, якщо поїдеш на моїм коні, за одним махом моїм мечем зітнеш дуба, а як стрілиш з лука оцією стрілою — за кілька верств звідси вцілиш у дах будинку мого брата, але так, щоб півдаху завалило, а півдаху стояло.
Побачив цар, що йому не під силу це зробити й утікати нема куди. Сумний-пресумний приходить до своїх слуг і про все їм розповідає.
А Матуся каже:
— Не сумуй. Казав я, царю, що не тобі на коні їхати, не тобі дуба рубати, і не тобі з лука стріляти. Бери мене з собою. Як скаже султан на коня сідати — говори, що в тебе такі коні сміття возять. Скажеш, щоб я сідав. Буду і дуба рубати, і з лука стріляти.
— Добре.
Прийшли на султанське подвір'я. Дванадцять чоловіків виводять зі стайні такого коня, як змій. Хто би сів на нього — розтрясе. Подивився на коня цар і каже:
— Слухай, султане, ти мене цілком не поважаєш. Сідай на свого коня й поїдемо до моєї держави. У нас такі шкапи сміття возять, а не царів. А як вже султанові хочеться нас перевірити, то сідай ти, Матусе.
Матуся вхопив коня за вуздечку. Як сів, то кінь аж присів від великої ваги. Але схопився і давай скакати — хотів його рознести.
Та де там! Матуся такого йому духу дав, що кінь ледве йде.
Цар каже:
— Нема чого мені на коня сідати, як його так слуга втомив. Шкода худобини.
Подивився султан і говорить:
— Ну, добре, бери меч і рубай дуба.
А то такий величезний меч, що десять чоловік не піднімуть. Подивився молодий цар — і до султана:
— Ти мене береш на сміх. У мене таким мечем перший-ліпший жовнір сорок зіщибує. Побачив би ти наші мечі!.. Хіба бери ти, Матусе, той меч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про вдовиного сина Матусю, що став царем, Народні», після закриття браузера.