Читати книгу - "Коли стежки зводить сама Доля"

— Мамо, але…

– І ніяких «мамо». Все, поговорили. До речі, на зимових канікулах тобі треба буде з’їздити до тата у гості. Хату провідаєш. Київський торт їм повезеш у гостинець. Головне, що товариш у дорозі буде хороший.

— Володька?

— Ну а хто ж… Серйозний, надійний хлопець…

Юля не стала сперечатися з мамою. Знала, що то — марна трата часу. Крім того, не хотіла її засмучувати. Але коли дівчина думала про Аркадія — душа розквітала і сповнювалася ніжністю. Юля відкрила подарований Аркадієм блокнотик. На листочку простим олівцем парубок намалював її портрет. Дівчина здивовано та захоплено впізнала саму себе, тільки от коси на портреті були значно довшими… Юля вирішила, що не буде більше стригтися. І нікому не показуватиме цього блокнота.

Після того випадку дівчина якось бачилася із Аркадієм. Вона купувала хліб, а він прийшов по каву. Юля почервоніла.

— Не соромся, Квіточко. Може, мама і має рацію. Дорослішай, навчайся. І чекай мене, через три роки я обов’язково по тебе приїду. Ти вже будеш зовсім дорослою. Скажи адресу, я писатиму тобі листи…

Історія відбувалася у шістдесятих роках минулого століття. Ніяких мобілок тоді не існувало, найпопулярнішим способом спілкування на відстані вважалися листи. Звісно, Юлі хотілося, щоб Аркадій писав їй із далекого Азербайджану, от вона і дала йому свою адресу. Ще довго дівчина згадуватиме цю випадкову зустріч.

Зимову сесію Юля склала успішно. Поїздка до тата виявилася зовсім не такою, як вона собі уявляла. Ангеліна Дмитрівна, на 15 років старша за маму і на 5 — за батька, наготувала всілякої смакоти. Тато бурчав, що котлети пересолені і зовсім нікуди не годяться. Уважно розпитував, як справи, як поживає мати. Дівчині стало якось не по собі. Коли вона встала, батько підійшов помірятися зростом. І тут Юля, несподівано для себе, випробувала на батькові один із прийомчиків, яким її навчила Аліна. Тато охнув і сповз на підлогу, тримаючись за стіну. Дівчина вийшла із хати.

— Що це за фокуси? — прохрипів батько.

— А що ти хотів? Це тобі за матір, — тихо сказала Ангеліна Дмитрівна.

IV. Втіха у навчанні

Олена Данилівна — дуже хороша жінка. Порядна, розумна, охайна, красива зовні. Чудовий спеціаліст. Ну зовсім ні до чого придратися. Але чому тоді так непросто бути з нею поряд? Може, тому, що Олена Данилівна не терпить заперечень і точно знає, що та як має бути? Вона вимоглива до себе і не менш вимоглива до тих, хто її оточує. Іноді Юля думала, що розуміє, чому татко зійшовся із Ангеліною Дмитрівною. Та все ж у глибині душі їй так хотілося б, аби батьки були разом, як колись раніше.

Щоб тато співав під гітару старих пісеньок — і байдуже, що далеко не завжди у нього виходить попадати в ноти. А мама смажила смачнючі картопляні пиріжки із тушкованою капустою… Тоді батько називав їх обох своїми дівчатками. Усі троє були такими щасливими…

Олена Данилівна пильнувала, аби донька відвідувала лишень технікум та бібліотеки. Юля і не сперечалася. Вона із головою поринула у навчання. Це ж і справді дуже захопливо, але мало кому вдається зі щирою цікавістю студіювати домашні завдання. У дівчини вийшло саме так. Студентка усю свою щирість, усі почуття вкладала у здобуття освіти. Мама, звісно, пишалася і була впевнена, що донечка вдалася саме в неї. А Юля мріяла про мить, коли по неї приїде Аркадій. Від однієї тільки думки про це дівча почувало неймовірне щастя. Іноді вона діставала із потаємної хованки блокнотик із чорною обкладинкою та милувалася своїм портретом. І думала, що от уже зовсім скоро її коси будуть такими ж довгими, як на малюнку.

Мама частенько умовляла Юлю зробити коротку стрижку. Просто сама вона усе життя обирала для себе саме таку зачіску, як мінімум, раз на місяць відвідуючи перукарню. Та дівчина навідріз відмовлялася, берегла свої русяві коси. Які б аргументи не наводила мама, Юля не сприймала їх близько до серця. Вона відчувала щиру радість, заплітаючи своє довге та блискуче волосся. Здавалося, Аркадій зараз її бачить і милується своєю Квіточкою…

На жаль, дівчина не отримала жодного листа. Але не ображалася і не втрачала надії, щодня перевіряючи поштову скриньку.

— Від когось чекаєш листа?

— Та думаю, може татко листівку надіслав…

— Ну подивися, може, й надіслав, — Олена Данилівна примружила очі і якось дивно посміхнулася. — Та май на увазі, чоловіки не дуже полюбляють писати кореспонденцію.

Юля так і не дочекалася листа від Аркадія. Зате у шафі її мами була ціла купа тих послань. Жінка навіть дивувалася, як у нього вистачає ентузіазму мало не щодня писати й надсилати листи, та ще й здалеку. Як не дивно, Олена Данилівна не відкрила жодного, вважала, що це неінтелігентно. Зате була впевнена, що має право на домовленість із поштаркою, за якою листи, що адресовані Юлі, потрапляють виключно у материнські руки. Вона вміє домовлятися, тим більше, що у поштарки теж молода донька, тож усі ці нюанси навіть і пояснювати не треба. Необхідно зробити все можливе, аби Юля спокійно собі навчалася та не відволікалася на дрібниці. Тим більше, що у неї такий перспективний товариш. У Володьки серйозні наміри, цей не одурить. В інституті він — комсорг, значить, і далі все складеться, як треба. І байдуже, що Юля навіть дивитися на хлопця не хоче, то вона просто не розуміє поки що свого щастя. У дівчинки є мама, яка допоможе в усьому розібратися.

V. Ну от і здрастуй

Столичним проспектом прямує молода дівчина. Невисока, струнка, із довгими русявими кісками, що золотяться від сонячного проміння. Погляд красивих зелених очей — впевнений та цілеспрямований. Але якщо бути уважним, відчуєш ніжний сум, у якому причаїлася надія… Дівчина одягнена у білу футболку, короткі чорні шорти та сірі кеди. Це Юля повертається додому із вранішньої пробіжки. Зараз лише о пів на сьому, тож людей на вулицях малувато.

Вона не квапиться. Насолоджується ранковим повітрям, липневим небом і міркує, що буде далі. Червоний диплом медичного технікуму дає право працювати за спеціальністю. Можна продовжити навчання у вузі. Головне — переїхати від мами. Особливо чітко Юля це усвідомила, коли випадково дізналася, що у