Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

Діана

День Діани почався як завжди — сірий, задушливий, ніби хтось накрив її життя мокрою ганчіркою. Будильник задзвенів о 6:45, і вона ледь не розбила його, намагаючись вимкнути. Квартира — маленька, з облупленою фарбою на стінах і запахом старої кави — зустріла її тишею. Вона встала, натягнула той самий сірий светр, що носила вчора, і глянула в дзеркало. "29 років, а виглядаю на всі 40", — подумала вона, провівши рукою по темному волоссю, що вибивалося з недбалого пучка. Її очі — сіро-зелені, втомлені — уникали власного погляду. Робота в страховій компанії чекала на неї: вісім годин за комп’ютером, де вона заповнювала форми, слухала скарги клієнтів і намагалася не заснути від нудьги.

Обід був швидким — сендвіч і чашка розчинної кави, що обпекла язик. Її колеги гуділи про плани на вечір, але Діана мовчала. "Ти ж підеш із нами на вечірку?" — кинула Олена, її єдина подруга на роботі, із надією в голосі. Діана скривилася. "Не люблю шум", — буркнула вона, але Олена настояла: "Тобі треба жити, а не гнити в цій конторі". І Діана здалася, хоч усе в ній кричало, що це погана ідея.

Вечірка була в старому клубі на околиці міста — цегляна будівля з облупленими стінами, де музика гриміла так, що підлога вібрувала. Діана стояла біля бару, тримаючи келих дешевого вина, яке Олена всучила їй зі словами: "Розслабся, ти як бабця". Її светр чіплявся за шкіру від спеки, ноги гуділи в незручних туфлях, які вона не носила роками. Навколо шуміли люди — сміялися, танцювали, пили, — а вона відчувала себе невидимкою. "Чому я тут?" — думала вона, ковтаючи кисле вино й мріючи про диван і книгу.

А потім увійшов він.

Всеволод не ходив — він вривався. Двері клубу розчинилися з різким скрипом, і його присутність ударила по залу, як холодний вітер. Високий, широкоплечий, у темному пальті, що облягало його м’язи, він рухався з хижою грацією. Його обличчя — різке, з високими вилицями й золотими очима, що горіли в напівтемряві, — змушувало людей розступатися. Він не був тут для розваг. Два чоловіки в костюмах — його люди, судячи з їхньої напруженої постави — йшли за ним, тримаючи дистанцію. Він прямував до задньої кімнати, де, за чутками, укладалися угоди, про які краще не знати.

Діана помітила його не одразу. Вона відвернулася до бару, намагаючись уникнути чергового "танцюй зі мною" від п’яного незнайомця, коли відчула, як повітря змінилося. Її шкіра вкрилася мурашками, ніби хтось провів пальцем по її потилиці. Вона підняла очі — і завмерла. Він стояв за кілька метрів, його погляд пронизав її, як ніж. Золото його очей спалахнуло, і на мить їй здалося, що він гаркнув — тихо, але так, що вона відчула це в грудях. Вона ще не знала, що її життя щойно змінилося назавжди.

Всеволод

Місто дихало дощем, коли Всеволод увійшов до переповненого залу. Його присутність змушувала повітря тремтіти — високий, широкоплечий, із золотими іскрами в очах, що виказували звіра всередині. Найсильніший альфа континенту, він прийшов сюди не для розваг, а щоб укріпити владу свого клану. Музика гриміла, люди гуділи, але все це було для нього лише шумом. Поки його погляд не зупинився на ній.

Непоказна дівчина стояла біля бару, тримаючи в руках келих вина. Темне волосся зібране в недбалий пучок, сірий светр, що ховав її форми, і втомлений погляд людини, яка, здається, опинилася тут випадково.

Однак він відчув її раніше, ніж побачив. Запах — тонкий, як весняний вітер, але з ноткою чогось дикого, що вдарило йому в груди. Серце закалатало, звір у ньому заворушився, вишкіривши ікла. Всеволод завмер. Істинна пара. Його істинна пара. Абсурд. Природа насміхалася з нього, обираючи цю... ніким не примітну дівчину. Він стиснув кулаки, нігті вп’ялися в долоні. Ні. Він не дозволить.

Діана підняла очі — випадково, чи то через музику, чи то через дивне відчуття, ніби хтось свердлить її поглядом. Їхні очі зустрілися. У нього — буря, у неї — спокій, якого вона сама не усвідомлювала. Її губи ледь розтулилися, ніби хотіли щось сказати, але вона відвернулася, відчувши, як жар заливає щоки. "Що за дурня?" — подумала вона, відставляючи келих.

Всеволод відвернувся різко, ніби удар батога повернув його до тями. Він не підійде до неї. Не заговорить. Він — Всеволод, той, хто тримає в страху цілий континент, не скориться якомусь інстинкту. Але її запах уже оселився в ньому, як отрута, що повільно розтікається венами. Він вийшов із залу, не озираючись, але знав: вона вже в його крові, і це тільки початок війни — із собою, із нею, із долею, що насміялася з нього.