Читати книгу - "Похований велетень"

ховається під холодною водною поверхнею. Я ступаю на каміння, і хвилі знову відкочуються назад. І я заходжу в човен, майже не нахилившись, незважаючи на свою ношу. Шмаття на кормі промокло під дощем. Я ногою відкидаю верхній мокрий шар і обережно кладу жінку. Тепер вона сидить, майже торкаючись головою до планшира човна, і я шукаю ящик зі сухими покривалами, щоб укрити її від морського вітру.

Я чую, як він залазить у човен, іще поки я її загортаю, і його кроки розхитують дно.

— Друже, — кажу я, — ви ж бачите, що море стає дедалі бурхливіше. А човен мій — геть малий. Я не посмію взяти на борт більш як одного пасажира за один раз.

Тепер мені добре видно вогонь, який горить у ньому, бо з його очей променіє полум’я.

— Човняре, — каже він, — я думав, що ми з вами зрозуміли одне одного і що ми з дружиною перепливаємо на острів нерозлучно. Хіба ви не повторили це декілька разів і хіба не для того ставили всі ті запитання?

— Друже, будь ласка, не зрозумійте мене неправильно, — кажу я. — Ідеться виключно про практичний аспект переправи. Не сумнівайтеся: ви житимете на острові разом і ходитимете попід руку, як і звикли. І якщо десь у затінку знайдете синову могилу, то зможете прикрасити її польовими квітами, яких багато росте на острові. Там буде верес, а в лісах — навіть нагідки. Та щодо переправи я прошу вас трохи зачекати на березі. Я потурбуюся про те, щоби вашій дружині було там зручно, і знаю місце поруч із пристанню, де три прадавні скелі дивляться одна на одну, мовби старі друзі. Там ваша дружина й залишиться: у надійному захистку, але з виглядом на хвилі, — а я покваплюся назад по вас. А тепер залиште нас і ще трішки почекайте на березі.

Його освітлює багряний захід сонця, чи то все ще вогонь у його очах?

— Я не зроблю ні кроку з човна, пане, поки моя дружина ще в ньому. Переправте нас разом, як і обіцяли. Чи мені самому нас переправити?

— Я тримаю весло, пане, і це все ще мій обов’язок — визначати, скільки осіб можна взяти в море. Невже, незважаючи на нашу започатковану дружбу, ви підозрюєте мене в підступному обмані? Боїтеся, що я не повернуся по вас?

— Я ні в чому вас не звинувачую, пане. Та ми чули багато чуток про човнярів і про їхні хитрощі. Не хочу вас образити, але благаю: перевезіть нас обох, — і годі гаяти час.

— Човняре, — лунає її голос, і я обертаюся саме вчасно, щоби побачити, як вона тягнеться рукою в порожнечу, наче сподіваючись знайти мене там, хоч очі її так і залишаються заплющеними. — Човняре! Залиште нас на хвилинку. Дозвольте нам із чоловіком поговорити наодинці.

Чи наважуся я залишити їх самих у човні? Проте жінка — точно на моєму боці. Стискаючи весло в руках, я проходжу повз старого і переступаю через борт у воду. Вона дістає мені до колін і намочує облямівку роби. Човен надійно прив’язано, весло — у мене. Яке лихо може статися? Та все-таки далеко я не відходжу, й, хоча погляд мій спрямовано на берег і стою я нерухомо, наче скеля, виявляється, що я знову втручаюсь у їхню інтимну розмову. Крізь тихий плюскіт хвиль долинають старечі голоси.

— Акселю, він пішов?

— Він стоїть у воді, принцесо. Йому не хотілося виходити з човна, і, думаю, він не дасть нам багато часу.

— Акселю, зараз не час сваритися з човнярем. Нам дуже пощастило, що ми з ним сьогодні зустрілись і що він поставився до нас так прихильно.

— Але ж ми стільки чули про їхні хитрощі, хіба не так, принцесо?

— Я довіряю йому, Акселю. Він дотримає слова.

— Принцесо, чому ти така впевнена в цьому?

— Я знаю, Акселю. Він хороша людина і не підведе нас. Зроби, як він каже, і дочекайся його на березі. Він хутко по тебе повернеться. Зробімо все так, як він каже, Акселю, — інакше, боюся, ми втратимо велику милість, яку нам запропонували. Нам обіцяно, що на острові ми будемо разом, а це дається небагатьом навіть із тих, хто ціле життя прожив без розлук. Навіщо ризикувати такою нагородою через кілька хвилин очікування? Не сварися з ним, бо хто-зна, може, наступного разу нам трапиться якийсь грубіян. Акселю, будь ласка, помирися з ним. Навіть зараз я боюся, що він розгнівається і передумає. Акселю, ти все ще тут?

— Досі перед тобою, принцесо. Невже ми дійсно збираємося піти кожен своєю дорогою?

— Муже, це лише на кілька хвилин. Що він зараз робить?

— Непорушно стоїть, як і раніше, показує нам лише свою високу спину та сяйливу лисину. Принцесо, ти справді думаєш, що ми можемо довіряти цьому чоловікові?

— Можемо, Акселю.

— Ти щойно з ним говорила. Ваша розмова минула добре?

— Добре, муже. А в тебе хіба було не так?

— Гадаю, що так, принцесо.

Над бухтою — захід сонця. У мене за спиною — тиша. Чи вже наважитися до них повернутися?

— Скажи, принцесо, — я чую його слова. — Ти рада, що імла розсіялася?

— Без імли для цих земель можуть настати страшні часи. Та для нас вона розсіялася саме вчасно.

— Я подумав, принцесо... Чи могло бути так, що наша любов із роками ніколи так і не зміцніла би, якби імла не відібрала у нас наші спогади? Можливо, завдяки їй загоїлися старі рани?

— Яка тепер різниця, Акселю? Помирися з човнярем, і нехай він переправить нас на острів. Якщо він візьме спочатку одного, а опісля — другого, то навіщо з ним сваритись? Акселю, що ти думаєш?

— Гаразд, принцесо. Я зроблю, як ти скажеш.

— Тоді залиш мене і повертайся на берег.

— Зараз, принцесо.

— То чого ж ти зволікаєш, муже? Думаєш, човнярам ніколи не вривається терпець?

— Добре, принцесо. Та дозволь мені ще раз тебе обняти.

Вони що, обіймаються, незважаючи на те, що я загорнув її в покривала, наче немовля? Незважаючи на те, що йому доводиться стати на коліна і скоцюрбитися на твердому дні човна в дивній позі? Гадаю, що так, і, поки триватиме тиша, я не посмію обернутись. Весло в моїх руках — це воно відкидає