Читати книгу - "Похований велетень"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Друже, ваша дружина згадала про те саме, — кажу йому я. — І звинувачує себе в тому, що він пішов.
— Якщо вона звинувачує себе у тому, що сталося спочатку, то те, що було потому, лежить важким тягарем на моїй совісті. Правда в тому, що був певний час — він тривав зовсім недовго, — коли вона не була мені вірною. Можливо, човняре, я зробив щось таке, що штовхнуло її в чужі обійми. Чи, навпаки, може, я чогось не сказав або не зробив... Зараз усе це так далеко, наче птаха, яка промайнула повз тебе і стала цяткою в небі. Та син став свідком того, як змінилися наші почуття, а він тоді був уже надто дорослий, аби його можна було задурити добрими словами, проте надто юний, аби усвідомити, якими незрозумілими та мінливими бувають людські серця. Він пішов, присягнувшись, що ніколи-ніколи не повернеться, тож, коли ми з дружиною щасливо возз’єдналися, він усе ще був далеко від дому.
— Ваша дружина про це розповідала. І про те, що незабаром прийшла звістка, що ваш дорогий син став жертвою чуми, яка поширилися тими краями. Та чума забрала і моїх батьків також, і я добре все пам’ятаю. Проте навіщо звинувачувати себе? Чуму насилає чи Бог, чи диявол, — а де ж тут ваша вина?
— Я заборонив дружині навідувати синову могилу. То було жорстоко. Вона хотіла, щоби ми разом пішли туди, де його поховано, та я навідріз відмовився. Минуло вже багато років, і лише декілька днів тому ми нарешті вирушили на пошуки того місця, проте імла драконки так затуманила нам пам’ять, що ми вже й самі не знали, що шукаємо.
— Ось у чому річ, — кажу я. — Цим ваша дружина зі мною не поділилась. Отже, це ви завадили їй відвідати синову могилу!
— Я вчинив жорстоко, пане. То була страшніша зрада, ніж дріб’язкова невірність моєї дружини, що тривала якийсь місяць чи два!
— Чого ж ви хотіли домогтися, пане, не дозволяючи ні дружині, ні самому собі оплакати сина над місцем його вічного спочинку?
— Домогтися? Та нічого вже було домагатися, човняре. То були тільки дурість і гординя. І що там іще ховається у глибинах чоловічого серця?.. Можливо, пане, я хотів покарати дружину. На словах і в поведінці я ніби пробачив, але всі ті роки в моєму серці залишався закуток, у якому я за сімома замками ховав бажання помсти. Мій учинок був нікчемний та лихий: і щодо дружини, і щодо сина.
— Дякую, що довірилися мені, — кажу я йому. — Можливо, це й на краще. Адже, хоча наша розмова й не має жодного стосунку до мого обов’язку і зараз ми просто два товариші, котрі збавляють день за балачками, зізнаюся: мене досі щось тривожило — якесь враження, що я ще не все почув. А тепер зі спокійною душею радо переправлю вас на той бік. Але скажіть, друже, що змусило вас змінити рішенець, якого ви непохитно дотримувалися протягом довгих років, і все-таки вирушити в дорогу? Чиїсь слова? Чи внутрішня переміна, така сама незбагненна, як приплив або як небо над головою?
— Човняре, я б і сам хотів це знати. Тепер мені здається, що ця переміна сталася не через щось одне, а що її поступово наближали роки, які ми прожили разом. От і вся причина. Рана, яка загоювалася повільно, проте врешті-решт, на щастя, таки загоїлася. Нещодавно був один ранок, коли світанок приніс перші прояви весни, і я дивився на дружину, котра ще спала, хоча кімнату вже й заливало сонце. І тієї миті я зрозумів, що рештки моєї внутрішньої темряви розсіялися. Тоді ми й вирушили в цю подорож, пане, а зараз дружина згадала, що син переправився на той острів перед нами, тож його поховано там у лісі чи десь на тихому березі. Човняре, я був із вами чесний і сподіваюся, що це не змусить вас засумніватись у вашому попередньому враженні про нас. Адже, гадаю, хтось інший, почувши мої слова, вирішив би, що наша любов — зіпсута й понівечена. Проте Господові відомо, як повільно в літньому подружжі визріває любов, і Господь розуміє, що без темних тіней не було б і цілісного почуття.
— Не хвилюйтеся, друже. Те, що ви мені розповіли, перегукується з тим, що я побачив, коли ви з дружиною приїхали сюди тієї грозової ночі на втомленому коні... Ну, та гаразд, пане, кінчаймо з балачками, бо хтозна, коли знову може початися гроза. Поспішімо до вашої дружини й віднесімо її до човна.
Вона сидить, прихилившись до скелі, з умиротвореним обличчям, а поруч димить багаття.
— Човняре, цього разу я сам її понесу, — каже він. — Сили до мене повернулися.
Мені погодитися? Мого завдання це анітрохи не спростить.
— Друже, йти цією галькою дуже важко, — кажу я. — Якщо ви спіткнетеся з дружиною на руках, то ціна може бути надто висока. Я давно звик до цього, бо ваша дружина — далеко не перша, кому знадобилася допомога, щоби дійти до човна. Ви можете рухатися поруч і розмовляти з нею, якщо хочете. Нехай буде так, як тоді, коли вона несла яйця, а ви схвильовано йшли поруч.
На його обличчя повертається страх. Але він тихо відповідає:.
— Гаразд, човняре. Нехай буде по-вашому.
Він іде поруч зі мною, шепочучи їй слова підтримки. Може; я крокую надто швидко? Адже тепер він відстав, і, коли я заношу її в море, його рука у відчаї чіпляється мені за спину. Та баритися тут не можна, бо мені потрібно намацати ногами причал, який
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Похований велетень», після закриття браузера.