Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Стежачи за своєю головою й кінцівками, Едем дістався колонки, примудрившись таки двічі стукнутися коліном і тричі лобом. Кожен удар джин супроводжував знущальним «Ой». Якби у дзеркалі можна було побачити його відображення, він напевно хитав би головою. 

Колонка все ж була трохи інакшою: тканина чорна, а не сіра, і досить зношена. Едем постукав по стінці, і йому довелося обпертися на одну із труб, щоб угамувати серцебиття. Колонка не була порожньою. 

— Знайшов те, що шукав? — спитав джин. Світло з уламка стало м’якшим. 

— Схоже на те. 

Едем спробував зрушити колонку з місця, але не зміг навіть нахилити — вона була наповнена чимось важким. 

— Це справді вибухівка? — пролунав голос джина. 

Едем не знав. Він спрямував промінь світла на прямокутний ящик і обстежував його, сподіваючись знайти хоч якусь підказку. 

Обійшовши предмет — знайшов. 

У заглибині з ручкою, яка дозволяла нести колонку, стирчав обклеєний ізострічкою телефон. Не смартфон, а телефон із кнопками, архаїзм початку двохтисячних. До нього була примотана батарея, дроти від якої вели всередину колонки. 

Вибуховий пристрій, що спрацьовував від телефонного дзвінка. Едем мав рацію в усіх своїх припущеннях. Президент Антоненко схвалив, а голова адміністрації Гарда звелів організувати теракт, який мав зберегти їм владу. 

Дев’ять хвилин. В Едема залишалося дев’ять хвилин, а потім він покине тіло Антоненка й перенесеться в своє, вкрите простирадлом у лікарняній палаті. 

— Великий Скотт! — вигукнув Саатчі, і світло ще дужче потьмяніло. — Схоже, хтось зважився підсмажити нашого музиканта, з яким ми напередодні провели такий чудовий день! 

Джин на ім’я Саатчі точно знав більше, ніж удавав, але Едем не мав часу витягати з нього подробиці. 

— Вони збираються подзвонити на телефон. Імпульс іде від телефону до детонатора — і ба-бах, — Едем говорив не з джином, йому треба було пояснити все самому собі. — Тобто все просто. Жодного вибору між червоним і синім дротом. Мені достатньо від’єднати телефон. 

— Навіщо? У вас у країні наче не бракує саперів. Завтра отямишся й одразу повідомиш, що стадіон замінований. Вони зобов’язані будуть перевірити. 

Джин мав рацію. Президенту не слід торкатися телефону. Едемові стало спокійніше. Так він і зробить. Схоже, йому час іти геть, поки свідомість Антоненка не повернулася в це тіло. 

— А хто його встановив? — спитав Саатчі. 

«Я не знаю його імені, він Безликий», — хотів сказати Едем. У тому, що саме Безликий курував безпосередню установку вибухівки, він не сумнівався. Але наказав йому Гарда. Значить, відповіддю на це запитання буде це прізвище. 

Перед очима постала сауна, люди в плавках і охолоджений фреш. Гарда говорить про гіпотетичний теракт. Другий учасник зустрічі, Хижняк, дає зрозуміти, що йому не подобаються навіть гіпотетичні розмови про таке. А що робить президент? 

Президент підтримує цю ідею. 

Ні, не через Безликого на стадіоні в центрі Києва встановили бомбу. І не з бажання голови адміністрації Гарди. 

— Президент установив, — відповів Едем. — Він не озвучив наказу, але він його віддав. 

Дзеркало й далі лило м’яке світло, але Едем багато віддав би, щоб зараз цей куций уламок розрісся до розміру сторінки з зошита, — щоб він міг побачити в ньому джина, а не тільки чути його голос. Голос єдиного співрозмовника, із яким він міг відверто поговорити. 

— Збрешу, якщо скажу, що таке не стається скрізь і всюди. Усе старе як світ. До півночі — сім хвилин, тому цей вислів як ніколи актуальний. 

— Що ж мені робити, Саатчі? 

— Як що? Забирайся геть звідси. Завтра зранку повідомиш про бомбу. Можеш навіть звинуватити президента — ти залишив тут достатньо його відбитків. А у свій останній день — живи й тішся. 

— Ніхто не знімає відбитків пальців у президентів. 

— Та яка різниця? Зовсім скоро він уже не буде президентом. Один ранковий дзвінок у поліцію — і займайся далі своїми справами. У тебе останній день, чи забув? Хіба ти встиг усе, чого хотів? Побачитися з Інарою — уже не в чужому образі, а як Едем, якого вона знала багато років тому і якому вкривала ноги вчора в лікарні. Провідати Зуба. З’ясувати стосунки зі своїм лікарем, чи другом — я так і не розібрався. Прийти сюди, на стадіон, де вже не буде вибухівки, і почути, як сотні тисяч уперше чують написану тобою пісню. 

— Дзвінком у поліцію я можу попередити перший теракт, але не другий, якщо президент і голова його адміністрації спробують зробити таке наступного тижня. 

— Мені прикро нагадувати, але чи тобі не однаково, якщо тебе в цьому світі вже не буде? 

— Буду, просто не в фізичному сенсі, — Едем провів пальцем по дзеркалу, наче намагаючись передати йому своє тепло. — Дякую, Саатчі. Ми з тобою ледве знайомі, і ти забереш мою душу, але таке відчуття, ніби я в останні дні свого життя раптом знайшов друга. Завдяки тобі я багато зробив, але зараз зроблю найголовніше. Єдина можливість зупинити президента — усунути його. 

Едем поклав уламок на підлогу, звільнивши обидві руки. 

— Стривай, що ти хочеш зробити? — заволав джин, і в уламку спалахнув вогонь. — Підірвати президента? 

— Тут батарея. Навіть ніякого дзвінка на телефон не треба. Достатньо замкнути ланцюг і відправити електричний імпульс у детонатор. На стадіоні нікого немає. Жертва буде тільки одна. 

— Відтоді, як ми познайомилися, ти тільки те й робиш, що приносиш себе в жертву. Я знав одного такого хлопця. І ось що скажу — не варто перетворювати це на звичку. 

— Ха-ха, смішно, — сказав Едем. 

Смішно йому не було, але весняний вітер звіяв піщинки сумніву, стало легко й вільно, навіть нога перестала боліти. 

Він вийняв телефон — добре, що дріт був достатньо довгим, — і почав розмотувати ізострічку, аби відкрити доступ до батареї. Та легко піддавалася. 

— Це не твоє тіло, ти не можеш ним жертвувати! — кипів джин. 

— Маю сумнів, що таке обмеження є в контракті, — Едем зиркнув на годинник. — У мене є ще п’ять хвилин, і я можу робити все, що завгодно. Прощавай, Саатчі. А може, навпаки, здрастуй. 

Ізострічка впала на підлогу. Вогонь у скалці дзеркала зник, змінившись мініатюрним зображенням джина. 

— Ні, — сказав Саатчі, — жодних прощань. 

І клацнув пальцем.