Читати книгу - "Лист до короля"

Друзі повідомили королю Унавену, що вирішили їхати якнайшвидше.

— Ви маєте рацію, — мовив король. — Ви піддані короля Дагоната. Тепер, Тіурі, коли ти виконав доручення

й дотримав присяги, маєш усе розповісти своєму королю. І цього разу ти будем моїм вісником. Я передам тобою листа для короля Дагоната. Не лякайся: це, звісно, важливе послання, але з ним не пов’язана жодна небезпека.

Тіурі усміхнувся:

— Радий служити, Ваша Величносте.

— А ти, Паккі, — запитав король, — як далеко йдеш зі своїм другом? До Великих гір?

— Н-ні, Ваша Величносте. Ми вирішили, що я піду з ним до Дагонатбурга.

— Але ви ж ітимете тією самою дорогою, що й прийшли, повз відлюдника Менауреса, правда? Вітайте його від мене.

— Ви з ним знайомі, Ваша Величносте? — здивувався Паккі.

— Я знаю його, — король доброзичливо подивився на юнаків і продовжив: — Шкода, що вам уже час іти, але ми не прощаємося, бо я сподіваюся й очікуватиму знову побачити вас тут. Хоча ваш дім у королівстві Да-гоната і служити ви будете своєму королю, вашу долю тепер назавжди поєднано з моїм королівством.

Частина восьма. Назад до Дагонатбурга

1. З Унавенстадта до Данґрії

Вранці друзі залишили Унавенстадт. Вони попрощалися з королем, з усіма, з ким встигли познайомитися, і попрямували назустріч сонцю, на схід. Небо попереду було забарвлене пурпуровими, рожевими й золотистими відтінками, юнаки їхали повільно, роздивляючись місто, часто оглядалися, мріючи про те, як знову повернуться сюди. Вкотре озирнувшись і вже нічого не побачивши, вони підострожили коней і помчали геть. Що далі вони віддалялися від міста, то чимдужче мчали.

— Тепер я хочу якомога швидше додому, — зізнався Паккі.

Тіурі відчував те саме. Юнаки їхали швидко, хоча подеколи й сумували по «найкрасивішому місту у світі».

Першу ніч вони провели просто неба, другу — у замку Білого Місяця. Наступного дня перетинали Місячні пагорби, і цього разу вже при сонячному світлі, а вже пізно ввечері дісталися Інґевелла, де повернули коней трактирникові «Першої ночі».

Трактирник пообіцяв дати хлопцям свіжих коней, щоб доїхати до переправи, і приймав їх, як особистих друзів намісника й важливих посланців короля.

Тепер у трактирі зібралося багато селян, і зійшлися вони не просто побалакати, а обговорити жахливі новини, які нещодавно досягли цих місць і вразили всіх. Особливо приголомшила їх загибель лицаря Андомара.

Тіурі й Паккі у розмови не втручалися, допоки трактирник не обмовився гостям, що юнаки щойно прибули з Унавестадта. Тут хлопців засипали запитаннями. Чи правда те, що правитель Евіллану власноруч убив лицаря Андомара? І чи насправді Едвінем Форестеррський зазнав поразки? І які останні новини в місті? І чи бачили вони короля? І чи говорив він, що буде війна? І невже кронпринц справді хоче викликати брата на двобій?

Прощаючись, король Унавен сказав друзям, що тепер їм більше нічого не треба втаємничувати. Тому Ті-урі й Паккі відповідали на всі запитання якнайдоклад-ніше, лише, не змовляючись, утрималися від розповіді про свою роль у цих подіях.

Коли на ранок хлопці вийшли на вулицю, трактирник уже чекав їх з кіньми; вони побачили, як уздовж озера в напрямку трактиру рухалася невелика кінна процесія. Незабаром вершники порівнялися з трактиром, і всі, хто стояв при дорозі, шанобливо вклонилися. Вершник, що їхав попереду, на вигляд був не старший за Тіурі; він був сумним і зосередженим водночас, його манера триматися була сповнена мужності й гідності. Юнак був одягнений у все сіре, і це вказувало на те, що він у жалобі, зброї при ньому не було. Його супроводжувало декілька воїнів.

— Лицар Андомар з Інґевелла, — сказав трактирник, коли маленька процесія проїхала на захід.

— Лицар Андомар? — здивувався Тіурі.

— Його син, — пояснив трактирник. — Він носить ім’я батька і схожий на нього. Він їде до Унавенстадта. Я гадаю, що король посвятить його в лицарі, і незабаром новий лицар Андомар керуватиме Інґевеллом. Тож бачите: коли хтось гине, на його місце завжди заступає інший.

— На його місце завжди заступає інший, — задумливо повторив Тіурі.

— Тож не варто горювати аж занадто.

Проїжджаючи лісом Інґевелла, друзі мовчали. Навколо рясно цвіли квіти, мовби нічого й не сталося. «Будемо сподіватися, — міркував Тіурі, — що нічого більше не трапиться, що ніколи не буде знищено цей прекрасний ліс. Але якщо й трапиться, — раптом спало йому на думку, — на місці колишніх виростуть нові квіти». Це були чудові думки, таких у нього раніше ніколи не було.

Після лісу Інґевелла до Райдужної річки було рукою сягнути. Юнаки проїхали через міст і попросили авдієнції в намісника. Грошима, отриманими від короля, Тіурі збирався відшкодувати борг за мито.

Стражники впізнали друзів не одразу; лише коли з’явився Вармін та щиро привітав їх, вони здогадалися, хто перед ними.

— Не очікував, що ви так швидко повернетеся, -сказав Вармін. — Піду повідомлю намісника про ваше прибуття, — і він повів їх до замку.

— Тепер я знаю, хто ви такі, — заявив він. — Ви доправили королю важливу звістку. Подробиці мені поки що невідомі, але віднедавна мій пан почав муштрувати воїнів і каже, що, можливо, замок знову, як і сотні років тому, перетвориться на фортецю. Він не в гуморі, мій господар. Вечорами стоїть на мосту й мовчки дивиться на воду.

Проте друзям королівський намісник не показав, що він не в гуморі. Щоправда, очі його були сумні, проте людина, яка багато знає і розуміє, не може бути легковажною. Він люб’язно привітав їх і запросив бути його гостями. Він не схотів брати гроші за мито, адже, мовляв, за нього вже заплачено. Мабуть, сам і заплатив.

Юнакам довелося переповісти всі столичні новини, хоча більшість із них намісник уже знав. По вечері вони ще тривалий час сиділи в його кімнаті, яка вікнами виходила на річку. Тепер Тіурі назвав намісникові своє справжнє ім’я, і той запитав, чи юнак, часом, не з сім’ї лицаря Тіурі Хороброго. Виявилося, що він добре знав королівство Дагоната і багато років тому, коли ще не був королівським намісником, кілька разів там бував. Але ще більше він знав про свою власну країну і на прохання хлопців розповів їм про її графства та