Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

…Видравшися вночі, за допомогою якогось земляка-вартового, що й одежину якусь допоміг дістати, ми з Сергієм Антоненком — непоганим артистом нашого фрайштадтського табору — добиваємося до петроградської Української Військової Ради. Петроградська Українська Військова Рада гаряче нами зацікавлюється, хороший прапорщик Губенко відвідує міністра Верховського, грюкає у нього за нас дверима; прозектор Миколаєвського військового шпиталю, дуже популярна й поважана в Петрограді людина, професор медицини Омельченко оглядає всю нашу партію й знаходить, всупереч висновкам шпитальної комісії на Василівському острові, що кожен із нас має по стільки серйозних хвороб, що нас, безперечно, ні-на які фронти посилати не можна, що ми справді — інваліди.

Але нічого нам це не допомагає, Керенського контр-розвідка, що веде наше слідство — це ж хіба не та чорна сотня, що громила на початку війни майже єдину тоді в Києві українську книгарню на Великій Підвальній вулиці? Керенського контр-розвідка — хіба це не панські, поміщицькі синки, що їм оті ідеї, які привезли в своїх головах оцих шіснадцять «запроданців німецькому кайзерові», загрожують захитати їхній спредковічний добробут? Хіба це не ті панські синки, що потом і кров’ю нашими та батьків наших — чорноробної сили землі української — повиховували їх батьки-поміщики, поперепускавши через вищі школи, через усю, надбану віками гноблення недержавних націй, великодержавну, великоросійську культуру?

Контр-розвідка Керенського так легко цієї справи не кине.

«Новое Время» громить нас передовицями — однією, другою, третьою, як наймерзотніших агентів кайзера; нацьковані тими передовицями, до нашого шпиталю вдираються банди на милицях — «Союз увєчних воінов» — знаєте? — вони добиваються до нашої палати-камери, вони шпурляють у вікна каміння, вони погрожують стягти нас униз, поставити над Невою й змести з обличчя землі «велікой, свободной Россіи» кулеметом.

Контр-розвідка обіцяє — щонайменше негайний маршрут на Нарим, а може — може й «стєнку»…

Тоді нас несподівано визволяє його превосходительство генерал Корнілов.

Звичайно, не з глибокої пошани до нас, не з солідарности з нашими ідеями, такими страшними для Керенського контр-розвідки, не за наші прекрасні оченята. Його превосходительство генерал Корнілов (О, революціє, та ти ж нічого ще не змінила — генерали, — генерали ж позалишалися!) вирішує скинути слинявого Керенського й самому стати за вождя, а може й за «визволителя» від революційної гідри держави російської.

Коли його, вірні генералові, полки розбиває петроградський гарнізон, виявляється, що вся Керенського контр-розвідка і вся Корнілова контр-розвідка діяли ввесь час наступу на Петроград в одну душу, як рідні сестри — дочки однієї матері — контр-революції. Цього навіть Керенський стерпіти не може. Він розганяє свою контр-розвідку, а з нею всіх тих слідчих, що вели й нашу справу, а з ними десь безслідно гине і вся гора списаних із наших допитів паперів, а ми сидимо…

Коли про розгін контр-революційної контр-розвідки Керенського ми дізнаємося від хорошого прапорщика Губенка — члена петроградської Української Військової Ради, починаємо бити в шпиталі вікна:

Пускайте, іроди, додому!

— Додому!

— Додому!

Незначна затримка з формальностями — ще два-три дні, і в кінці вересня ми — вільні.

Хтось із нас давно вже вирішив, що «революції зовсім непотрібні культурні сили», хтось рветься — аби тільки вже додому дістатится — хай інші несуть свої сили. Так нас вимотала морально, так пригнітила ота ганебна історія, оте юдине предательство приголубленої нами в неволі, нещасної людини — Максима Лелюхіна.

Але не всіх пригнітила, не всіх спроневірила. Будуть і ті, що справді віддадуть свої, нехай і не високо вартісні, культурні сили, на службу своїй, українській національній революції…

…Вихопившися з останнього каземату «вільної батьківщини», їду до Фрідріхсгаму — я ж там залишив у стареньких Барановських свою солдатську скриньку, а в ній білизна й трохи одягу ще з Канева.

О, як виросла за ці роки Матильда! Та це ж уже не дитина — це прекрасна на вроду, як рожа повна, розквітла, дівчина-наречена!

Мене зустрічають, як рідного. Старенькі ще більше постаріли, в землю повростали, плачуть, зустрінувши. В моїй скриньці потліло моє немудре майно — отак надінеш сорочку, а вона й розлазиться на шмаття.

Увечорі Матильда з власної ініціятиви (повірте мені, люди, що з власної своєї ініціятиви) так туляться, пригортається, так гаряче-гаряче цілує, неначе й не сидять її старенькі поруч, отут же, в сусідній кімнатці, а туди ж і двері відчинено, і просить-молить, більше поглядами та рухами (бо ні я по-їхньому, ні вона по-нашому нічогісінько не розуміємо) залишитися ночувати…

Я дошукуюся причини. І… який то жах! Вони, ці симпатичні старенькі, і ця розквітла квітка — голодують… Революційний російський уряд припинив постачання хліба й іншої живности «непокірній» окраїні, а німецьке постачання, яким жила колись Фінляндія, припинила війна… Роботи старий не має, засобів до існування — ніяких…

Віддаю їм усе, що я маю, прощаюся з тяжким серцем — додому, додому, до любого Канева мого рідного. Який там він тепер? Скільки хлопців на війні повбивано, скільки товаришів офіцерами поробилися…

Канівське земство дало відрядження на вищі кооперативні курси в Києві. Перші на Україні — для виховання інструкторів кооперації.

Живу в Києві, на Хрещатику 27, у гуртожитку на третьому поверсі, над «Південно-руським банком кооперативним», що й досі ще не встиг статута змінити й «українським» банком назватися. Бігаю на кооперативні курси — Столипинська 55. Слухаю, як лектор — капітан Ночвин, юрист, намагається викладати українською мовою, і коли йому треба говорити про «річеве» право, він ще не знає, як його назвати і вживає по-російському «вещного» права, а в його вимові це звучить, як «вєчноє» (вічне) право, через ять.

Професор-економіст, видатний і славетний учений К. Воблий, кадет за переконаннями (конституціоналіст-демократ — була така московська політична партія), у вступній лекції застерігає від руїни, що її несе революція, патетично закликає, просто до Господа-Бога руки здіймаючи:

— Нехай вас урятує доля від того страхіття, що загрожує нашому сердешному краєві…

Чую, що не Україну має він на увазі…

І робиться сумно…

…Тричі на день бігаю по дворах і казармах, де розташовано військові частини, з казанком — просити їсти. На мені військовий одяг, і не скрізь одмовляіоть. Обідаю в Луцьких казармах, на евакуаційному пункті на Фундукліївській, у якійсь піхотній частині на Львівській 26.

Скрутно без заробітків.

Наші культурні сили починають уже себе виявляти. Прочитав учора в «Новій Раді» — так