Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Приємно. Може, це й буде початком того, що український народ позбудеться, нарешті, амбасадорів московського синоду в особах отців Василіїв та їм подібних.
А без заробітків так скрутно. Щодня бігаю по департаментах Української Центральної Ради.
— У нас всє мєста заняти…
І бачу й чую, що відповідає, чорнильна душа його, який-небудь банькатий ректор департаменту, — відповідає «через ять», по-московському; бачу, що лежить перед ним Грінченків словник, уже досить потріпаний. І складає він, директор департаменту, напевно вже третій день пріючи, складає папірця «В міністерство продовольчих справ». І твердих знаків не забуває. І «продовольчих» у нього тричі виправлено: спочатку було «годувальних», потім «годівних», «годівельних» і, нарешті «продовольственних»…
Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:
— Дайте якоїсь роботи… Революції потрібні культурні сили…
…витріщує очі:
— А чого ви сюди приїхали?!
Грюкаю міністрові народньої освіти дверима, і блукаю, блукаю по Києву в пошуках праці, бо дедалі скрутніше стає та скрутніше.
В день, коли дозрів у душі одчай, вирішую йти до війська. Принаймні, тепер до свого, українського війська…
Перед кабінетом Головного Отамана сидить, дуже пихою надутий ад’ютант. Відповідає, навіть поглядом не вшанувавши:
— Головний Отаман у справах особливого (хотів «особистого» сказати) порядку не приймають…
— Але ж я не в особистій (підкреслюю) справі: на вимогу представника Украінської Центральної Ради в Стокгольмі…
— Всьо равно не приймають!..
І договорити не дав.
Далі йти нікуди. Коло замкнулося. Тут і дверима не грюкнеш: військо.
Перебрався на Воздвиженську 57. Довгими, тривожними ночами (бо цілі довгі ночі безперестанку гримлять у місті й поза містом постріли) сиджу коло маленької гаснички-мригалки, перебираю в пам’яті минулі дні й пишу оце, що тут написане.
Почалося повстання в київському арсеналі проти молодої Української Держави. З наказу Москви. Ніж у спину Українській Революції…
А чому не йдуть до Києва — боронити Українську Волю — потужні українські дивізії: Сірожупанна з Фрайштадту та Синьожупанні — з Німеччини?
Чи, може, це теж — «справа особливого порядку»?..
В ТАРАСОВУ НІЧ
Перший раз виставлено цю драматичну картину
в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).
З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.
(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.
Рівночасно прояснюється решта сцени: — ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.
Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).
Козак:
Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать
Без утіхи живої;
Тягар рідного краю на грудях держать,
Тягар кривди, насильства, неволі!
Давить, гнітить кістки наша рідна земля,
Яку ми боронили;
Люд в кайданах чоло скробне низко схиля
На козацькі, лицарські могили.
Темно… Сплять мовчазнії простори, що ми,
В бій за волю ідучи,
Кровію ізлили, засівали кістьми,
Урожаю плодючого ждучи.
Уродив лиш кукіль… Чорні зграї круків
Над могилами вються
І до нас в підземеллє не кров ворогів,
Тільки сльози безрадности ллються.
Та ще сміх долітає — злорадісний сміх
Ворогів віковічних,
І про дикі діла перевертнів своїх
Нам доносить дух вітрів північних.
Про славетні ж діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху;
Україна — мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.
Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,
Гордієнко й Мазепа величний,
Що край рідний із пут, із залізних кайдан
Виривали в катів у північних?
І Виговський умер, Дорошенко сконав,
Гордієнко й Мазепа… А Гонта,
Що один мук пекельних, надлюдських зазнав
Від ворожого, лядського «rządu»?
Спить і він… Сплять усі по роботі тяжкій,
А їх праці відгомін
Не запалює мозок і душі рабські,
Тільки тліє десь в душах, як спомин;
Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,
Гасне, змитий сльозами,
Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,
Як колись боронили — списами!
(Задумливо).
Про славетні діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху, —
Україна — мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху…
Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,
Батька нашого й пана,
Мов поради питає в нових поколінь,
Наче молить їх — скинуть кайдани.
Поза тим — тихо скрізь… Лиш риданнє рабів
І у день і в ночі не стихає,
Та пекельний, злорадісний сміх ворогів
В підземеллє до нас долітає…
Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, —
Сльози й сміх отой чути,
Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,
І не встати, землі не розкути!
(Наближається до могили з хрестом).
Темно скрізь… Тільки там — від якогось часу
Білий хрест із пітьми виступає;
Я Тому, Хто під ним — скарги всі понесу,
В Його слова-розради спитаю.
Коли діждемось ми, що вже буде не крук
Перемогу співати,
Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук
На могили прийде спочивати?
Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,
Віщий, славний козаче;
Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків
Маєш силу відчути, побачить.
Коли білий Твій хрест по степах мовчазних
Сяйвом думки одної розлється,
В душах холопа, пана, сліпих і німих
Рівним полум’ям волі займеться?
Коли світ розжене сон-кошмар віковий,
Коли встануть нащадки прозрілі
І не плач, тільки клич пролуна бойовий,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
