Читати книгу - "Плавучий острiв"

Через три години Штирборт-Гарбор уже на відстані одного кабельтова від флотилії. Назустріч линуть захоплені радісні вигуки. Уолтер Танкердон і міс Ді Коверлі, що знайшли на Штирборт-Гарборі захисток перед катастрофою, теж тут, один поруч другого.

Відтоді як Штирборт-Гарбор прибув зі своїми запасами харчів і води, надії на порятунок міцніють. На його складах збереглось доволі пального, щоб пустити в рух на кілька днів його машини, двигуни і гвинти. П’ять мільйонів кінських сил, які є в його розпорядженні, дають йому можливість дістатися до найближчих земель. Ці землі, за останніми спостереженнями, належать Новій Зеландії.

Труднощі полягають у тому, як прийняти на Штирборт-Гарбор кілька тисяч людей, коли його площа не перевищує шести-семи тисяч квадратних метрів. Чи не доведеться послати його по допомогу за п’ятдесят миль?

Ні, ця подорож потребувала б надто багато часу, а кожна година — на обліку. Справді, щоб уберегти потерпілих від голодної смерті, не можна втрачати жодного дня.

— Давайте краще ось що зробимо, — каже король Малекарлії. — Уламки Штирборт-Гарбора, батареї Хвилеріза й батареї Корми можуть узяти всіх мільярдян, що врятувалися. Зв’яжемо ці три уламки міцними ланцюгами так, щоб вони йшли низкою один услід за одним, як шаланди на буксирі. Хай Штирборт-Гарбор очолить цю валку і за допомогою своїх п’яти мільйонів кінських сил приведе нас до Нової Зеландії.

Порада чудова, має всі шанси на практичне застосування і успіх, оскільки Штирборт-Гарбор зберіг усю потужність своїх двигунів. В серцях людей розквітає віра в порятунок, наче перед їхніми очима вже мріють бажані береги.

Кінець дня минає у роботі: треба якнадійніше позчіплювати між собою ланцюгами уламки Стандарт-Айленду. Комодор Сімкоо вважає, що таке плавуче намисто робитиме вісім-десять миль на добу. Отже, за допомогою морських течій воно за п’ять днів пройде п’ятдесят миль, що лежать між ним і Новою Зеландією. На цей час харчів напевне вистачить. Проте треба бути завбачливими і, беручи до уваги можливі затримки, суворо обмежувати споживання й надалі.

О сьомій годині вечора, після закінчення всіх попередніх робіт, Штирборт-Гарбор стає на чолі валки, його гвинти крутяться, і два інших уламки, що йдуть на буксирі, поволі вслід за ним рушають морем, на якому панує мертвий штиль.

На світанку другого дня з очей спостерігачів зникають останні рештки Стандарт-Айленду.

Від четвертого до восьмого квітня дні проминули без жодної пригоди. Погода сприятлива, хвиля на морі ледве відчутна, отже, умови подорожувати якнайкращі.

Дев’ятого квітня, о восьмій годині ранку, ліворуч удалині вимальовується земля — високий берег, помітний на великій відстані, виміри, зроблені за допомогою інструментів, що збереглися в Штирборт-Гарборі, підтверджують здогади: це виступ великого північного острова Нової Зеландії.

Минає день і ще одна ніч, і наступного дня, десятого квітня вранці, Штирборт-Гарбор зупиняється на відстані одного кабельтова від берега бухти Раваракі.

Яке заспокоєння, яке почуття повної безпеки охоплює людей, коли вони відчувають нарешті під ногами справжню землю, а не штучний ґрунт Стандарт-Айленду! А проте, скільки ще часу плавала б по океану ця морська споруда, якби людські пристрасті, сильніші за вітри й шторми, не сприяли її руйнації!

Новозеландці дуже гостинно приймають потерпілих і негайно постачають їм усе, в чому вони мають потребу.

Прибувши в Окленд, урочисто, як того вимагають обставини, святкують нарешті весілля Уолтера Танкердона і міс Ді Коверлі. Додамо, що мільярдяни востаннє втішалися грою Мандрівного квартету під час цієї церемонії, на якій всі вони були присутні. Це буде щасливий шлюб, і шкода, що в інтересах загалу він не стався раніше. Кожний молодий має тепер щорічну ренту розміром не більше за якийсь жалюгідний мільйон…

— Але, — каже Пеншіна з цього приводу, — слід гадати, що вони знайдуть своє щастя, незважаючи на такі обмежені достатки!

Щодо Танкердонів, Коверлі і решти нотаблів, то вони мають намір повернутися до Америки, де їм не доведеться сперечатися за владу на плавучому острові.

Те саме ухвалюють зробити комодор Етель Сімкоо, полковник Стюарт, його офіцери, службовці обсерваторії і навіть Калістус Менбар, який, проте, зовсім не зрікається думки побудувати новий штучний острів.

Король і королева Малекарлії не криються з тим, що вони шкодують за Стандарт-Айлендом, на якому вони гадали мирно прожити до кінця своїх літ. Будемо сподіватися, що колишні монархи знайдуть собі затишний куточок на землі, де їх останні дні минатимуть осторонь політичних суперечок!

А Мандрівний квартет?

Ну, Мандрівний квартет, хоч що б там казав Себастьян Цорн, мав тут добрий зиск, і якби віолончеліст досі мав серце на Калістуса Менбара за те, що той затяг їх проти волі на плавучий острів, то це була б справді чорна невдячність.

Дійсно, від двадцять п’ятого травня попереднього року до десятого квітня цього року минуло понад одинадцять місяців, протягом яких наші артисти жили, як відомо, розкошуючу. Чотири рази на рік вони одержували свій гонорар, і три чверті цих грошей лежать у банках Сан-Франциско і Нью-Йорка, відкіля їх можна узяти, коли тільки забажається.

Після весілля в Окленді Себастьян Цорн, Івернес, Пеншіна і Фрасколен прощаються зі своїми друзями, а також і з Атаназом Доремюсом. Потім вони сідають на пароплав, що йде до Сан-Дієго.

Третього травня вони прибувають до цієї столиці Долішньої Каліфорнії і передусім перепрошують через місцеві газети, що вони не додержали свого слова одинадцять місяців тому, і тепер дуже шкодують, що примусили себе чекати.

— Панове, ми вас чекали б іще двадцять років! — таку люб’язну відповідь одержують вони від розпорядника музикальних вечорів у Сан-Дієго.

Чи ж можна бути згідливішим і прихильнішим? Єдиний спосіб засвідчити свою вдячність — виступити нарешті в концерті, так давно вже оголошеному.

І коли перед численними й захопленими слухачами парижани виконують квартет Моцарта фа мажор, опус 9, успіх, який судився цим талановитим майстрам, що