Читати книгу - "Темна матерія"

Дивно — я розмовляю сам із собою, але його голос звучить не так, як мені здавалося, мусив би звучати мій голос.

Я кажу:

— Цікаво, наскільки далеко ми з тобою розгалузились. Ти бачив світ, де навкруги сипався попіл?

— Так. А потім лід. Я насилу втік звідти.

— А як Аманда? — питаю.

— Ми загубили одне одного під час бурі.

Я відчуваю гострий біль втрати, наче всередині в мене щось вибухає.

— А в моєму варіанті ми залишилися разом. Сховалися в будинку.

— У тому, що був занесений по самі вікна спальні?

— Еге ж.

— Я теж знайшов той будинок. Із мертвою сім’єю всередині.

— То куди ж тоді?..

— То куди ж тоді?..

— Давай ти, — каже він.

Він сьорбає своє пиво, а я питаю:

— Куди ти пішов після крижаного світу?

— Я вийшов із куба в підвалі якогось хлопця. Він злякався. У нього був пістолет. Він зв’язав мене. Мабуть, убив би, але взяв одну з ампул і вирішив сам подивитися на той коридор.

— Отож, він пішов і не повернувся.

— Точно.

— А потім?

На секунду його погляд стає відстороненим.

Він робить ще один великий ковток пива.

— Потім я бачив погані світи. Справді погані. Темні світи. Жахливі місця. А як було в тебе?

Я розповідаю йому свою історію, і хоч виговоритися — це добре, все ж якось дивно вивалювати все це на нього.

Місяць тому ми з цим чоловіком були однією людиною. Тобто, на дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих у нас була спільна історія.

Ми казали одне й те ж. Робили однаковий вибір. Відчували одні й ті ж страхи.

Одну й ту ж любов.

І коли він купує нам ще по пиву, я не можу відвести від нього погляд.

Я сиджу поряд із собою.

У ньому є щось таке, в реальність чого неможливо повірити.

Може тому, що я спостерігаю з неймовірної точки зору — дивлюся на себе, перебуваючи поза межами себе.

У нього вигляд сильної людини, і водночас — втомленої, знесиленої і переляканої.

Наче розмовляєш із другом, який про тебе все знає, але крім того, між вами ще існує якась нестерпна близькість. За винятком останнього місяця, між нами немає ніяких таємниць. Він знає про все погане, що я зробив. Кожну мою думку. Усі мої слабкості. Мої таємні страхи.

— Ми називаємо його Джейсон-2, — кажу я, — тобто це означає, що ми вважаємо себе Джейсоном-1. Оригіналом. Але ж ми не можемо обидва бути Джейсоном-1. А ще ж існують інші, які теж думають, що вони оригінал.

— Ніхто з нас не оригінал.

— Ні. Ми частинки цілого.

— Грані, — каже він. — Деякі сходяться дуже близько, майже стаючи однією й тією ж людиною, наче оце ти і я. А між іншими — цілі світи.

Я кажу:

— Це змушує подивитися на себе по-іншому, правда ж?

— Спонукає задуматися, хто ж тоді ідеальний Джейсон? І чи існує він?

— Усе, що можна зробити — це прожити свою найкращу версію, так?

— Щойно хотів сказати.

Барменша оголошує про закриття.

— Мало хто може цим похвалитися, — кажу я.

— Чим? Тим, що випив пиво сам із собою?

— Еге ж.

Він допиває своє пиво.

Я — своє.

Зісковзуючи зі свого табурета, він каже:

— Я піду перший.

— А куди ти вирушаєш?

Він вагається.

— На північ.

— Я не збираюся переслідувати тебе. Можу я сподіватися на те ж саме?

— Так.

— Ми не можемо обидва мати їх.

Він каже:

— Це ще питання, хто на них заслуговує, і на нього може не бути відповіді. Але якщо вибір впаде на нас, то навіть не думай ставати в мене на дорозі до Даніели й Чарлі. Я цього не хочу, але якщо доведеться, то я вб’ю тебе.

— Дякую за пиво, Джейсоне.

Я дивлюсь, як він іде.

Чекаю п’ять хвилин.