Читати книгу - "Під Савур-могилою"

вподобаєш взяти його собі в поміч: і коня доглядати, і колибу обходити, чи й обід коли принести при потребі. Хлопець він вправний у шаблюванні, у статурі, як бачиш, замашний, а головне — січовики чомусь Сірком його дражнять. Негоже тобі, отакому знакомитому, «третьому гетьманові», одному бути, та й Яцько багне тобі пригодитися, як каже.

— Хочеш джурою походити в мене, Яцьку? — зміряв Сірко поглядом приведеного.

— Не Яцько, пане отамане, а Яків я,— відповів огнівлено той.— Послужу, як згодишся, хоч і не люблю догоджати та слугувати із примусу. Хочу нашколитися вправності коло тебе і в шаблюванні, і в стрілянні, і в метанні списа та аркана,— кидав він зацікавлений погляд на зброю, розвішану по стінах колиби.

— Маєш якийсь вишкіл? — сподобався Сіркові молодик чистим помислом і статурою.

— Дяківку скінчив, як батько були панотцем, пишу й читаю, знаю устав і півустав, Старий і Новий завіти, трохи — тривіум...— пояснював розтяжливо і неохоче прийшлий.

— Тяжкий я, брате, на руку і натуру. Але як є бажання, візьму тебе,— згодився Сірко.— Впиши його, пане Петре, в Іванківський курінь, та й по тому буде, Стягайло не перечитиме.

— Само собою, пане отамане, як і радив пан кошовий,— втішився писар, що догодив Сіркові.— Я до тебе не лише в тим, пане отамане. Яків погуляє, а ми погуторимо? — потер він тім'я долонею.— Пан Остап,— сказав Суховій, коли Яків вийшов,— у розгубі, бо Дорошенко прислав погрозливого листа, що ти виправою в Крим виручив польного гетьмана Яна Собеського під Підгайцями, як свого ніби родака. Що він родак тобі, то це наклеп, а що ти виручив його, то в тому сумніву не маємо. В мене, як відаєш, орда знищила в Зінькові велику родину і маєток спалила, але я живу не особистим, як і ти ото, а поспольним і того на карк не беру, що орда мені в зашийок жару кинула. Згрошив обійстя-печище, ґрунт, пасовисько — та й сюди,— глибоко зітхнув писар.— У нас тут інше, зацний пане. Є супліка, що Косаґа підмовив Ріг-Ждана піти з тобою на Ханство якраз тепер, щоб не допустити перемоги Дорошенка над ляхами. Як бачимо, їм з царем те вдалося,— був обережний в словах Суховій.— Чого б то цареві було вигідно, щоб ляхи не були кінцево розбиті, мій пане? А того, що в них дійсно іде якась перетрактація, цінніша цареві за поразку ляхів,— примовк писар.— Не хочу тебе дешперуватис, але ти невільно є зброєю царя, його нацьковів, наустів, обмов, оббріхів і підступних турусів-чуток! Треба признати, що на світі немає таких умілих з біса врядців, як цар і його бояри. Час покаже, пане отамане, може, та супліка — також обмова, але що ви прислужили виправою цареві — безсумнівно. Звичайно, десять тисяч ясирників, маса коней і добр важить належне, але і втрата Поділля у Підгайцях — важить не менше. Спай гетьмана Петра із ханом, при зайнятості султана у Венеції, нам — благо Боже, і не використати його — гріх непростимий! Адже Дорошенко при опінії сьогодні, то при помочі Січі може об'єднати всі русинсько-українські землі в одну, а тоді й хан не посміє з нами ворогувати, і султан, обтяжений, не матиме змоги, і Москва та Варшава, що ворохобляться вдома, лишать нас хоч на тим-час,— гибоко зітхнув Суховій.

Ознайомившись із листом Дорошенка, Сірко розжовував сказане Суховієм і доходив висновку, що вони мають рацію, та убивчою для нього була вістка, що цар прислав йому і Рогові-Ждану в Січ подячну грамоту «за промисли над аґарянами».

«Із моїми прихильцями я буду опиратися тільки на рідне поспольство, міщанство і волость, духовенство і козацтво як проти Варшави, так і проти Москви, і помічно нам будуть хан і султан, що виявилися християннішими і за християн-католикосів, і за християн-єдиновірців! — писав в універсалі Дорошенко, звертаючись до всього рідного народу.— За тринадцятилітнє перемир'я в Андрусові нехристових Варшави і Москви, яке розділяє навпіл землю нашу й люд і є повним порушенням обома адверсорами-сусідами всіх домов наших попередників, нам дадуть відповідь і круль, і цар, бо Варшава і Москва віднині — непримиренні наші вороги!» — підкреслював Дорошенко в універсалах.

«Супротив і ненависть козаків до нас не бували такими досі ні в Січі, ні на волості! Нам і близько Січі під будь-якими протекстами перебувати не можна! Думаю, що і збільшення наших гарнізонів пагубне для царства сьогодні!» — писав Косага Ромодановському, ледь втікши із загоном стрільців від січовиків.

Пожвавились ворохобства і на Дону — звідти, як і з Січі, втекли воєводи зі стрільцями. В Московії супроти «ворів» цар і воєводи кидали каральні стрілецькі загони, там теж ішли справжнісінькі баталії, а крім того, при троні збунтувалися ще й духівники. Повстання духівників змусило царя спішно привезти в Москву патріархів Паїсія Олександрійського і Макарія Антіохійського, які осудили самозванця і вора Никона, зняли з нього патріарший сан, і цар відпровадив його мніхом у темницю-глибицю Свято-Воскресенського монастиря як Микиту Минового, призначивши патріархом протопопа Йосипа і тим розділивши московську церкву на три — Аввакумову, Никонову і Йосипову, повністю підлеглу «первопрестольному Божою милістю цареві».

Незважаючи на вибуховий стан в Україні, уже поділеній на шість шматків: правобережний, лівобережний слобідський, підпольський, підлитовський та запорозький,— цар спішно призначив додаткових воєвод зі стрільцями у Прилуки, Лубни, Гадяч, Миргород, Полтаву, Батурин, Глухів, Сосницю, Новгород-Сіверський, Стародуб, ліквідував у Москві Малорусійський приказ, передавши його справи в Посольський і розголосивши Андрусівське перемир'я, за яким Січ і Запороги вважались землями двох держав. Додаткові царські полки в Лівобіччі врешті вибили Дорошенкових козаків із Хорола, Полтави, Лубен, полонивши багато «здрайців» і відпровадили їх із родинами до Сибіру.

Звичайно, і січова урядова старшина, і особисто Сірко не могли спокійно споглядати за розбоями хижо озвірілих сусідів, тепер уже і турчинів. Ріг-Ждан та Щербина на чолі трьохсот козаків напали на фортецю Іслам-Кермен, розбили в ній залогу, звільнили ясирників і забрали багато зброї, коней, габи, пороху, свинцю і обладунків.