Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Як думає мій брат: що хочуть зробити червоношкірі? — запитав я.

— Вони збираються зруйнувати дорогу вогняного коня.

— Мені теж так здається. Думаю, варто підслухати їх.

Я взяв підзорну трубу в нього з рук і попросив його зачекати мене на місці, а сам обережно поповз уперед. Хоч я був переконаний, що вони не підозрюють про нашу присутність, а все одно був дуже обережним. Наблизившись до індіанців, я зміг порахувати їх — тридцять червоношкірих у бойових кольорах причаїлися за пагорбом біля самої залізниці, вони мали не лише стріли, а й рушниці. Коней коло них було забагато, а це означало, що вони збираються напасти на поїзд і взяти щедру здобич.

Раптом за моєю спиною почулося чиєсь ледь чутне дихання. Вихопивши ніж, я блискавично повернувся, готовий схопити ворога за горло і встромити лезо йому в серце. За мною лежав Віннету — він не міг сидіти без діла й вирішив прийти мені на допомогу.

— Уфф! — ледь чутно прошепотів він. — Мій брат наважився підібратися дуже близько, але зате він своїми очима побачив індіанців понка з племені суікс[70], а також їхнього білого вождя Парраноха.

Я з подивом подивився на Віннету.

— Білий вождь?

— Хіба мій брат ніколи не чув про Парраноха, жорстокого вождя атабасків[71]? Ніхто не знає, звідки він прибув до них, але він був дуже відважним воїном, і рада старійшин вирішила прийняти його в плем’я. А коли посивілі вожді пішли в Країну вічного полювання, йому віддали люльку миру племені. Він зняв скальпи з багатьох ворогів, але потім втратив розум, став поводитися з воїнами атабасків, як білі люди поводяться з чорними, і мусив рятувати своє життя втечею. Тепер він сидить біля багаття старійшин індіанців племені понка й водить їхні загони на здобич.

— Мій брат бачив його обличчя?

— Віннету бився з Парранохом на томагавках, але віроломний блідолиций бореться нечесно й зумів уникнути смерті.

— Я відразу зрозумів, що він зрадник. Адже він збирається зупинити вогняного коня, щоб пограбувати й убити моїх білих братів.

— Убити і пограбувати білих людей? — здивувався Віннету. — Але ж він з їхнього племені! Що зробить мій брат?

— Ми почекаємо й подивимося, чи зруйнує він дорогу вогняного коня, а потім поїдемо назустріч моїм братам, щоб попередити їх про небезпеку.

Віннету кивнув на знак згоди. Тоді нерідко траплялося, що червоношкірі й білі грабіжники пускали під укіс поїзди, щоб потім пограбувати пасажирів. У моїй подальшій розповіді таке трапиться щонайменше ще двічі. Сутеніло, і спостерігати за індіанцями ставало все важче. Я попросив Віннету повернутися до коней і чекати мене там, він погодився.

— Якщо виникне небезпека, поклич мене криком куріпки, і я відразу прийду на допомогу.

Він пішов, а я вирішив скористатися темрявою і підкрастися до червоношкірих ближче. Повільно й обережно, прислухаючись до кожного шереху, я поповз до насипу, перетнув залізничне полотно і незабаром побачив тіні індіанців. Минуло чимало часу, поки я доповз до цілі. Перебрався на інший бік насипу і там зачаївся, намагаючись поводитися ще обережніше. Понка були зовсім близько, і я застав їх за роботою. У цій місцевості, на відміну від багатьох інших, довкола валялися великі камені. Індіанці саме стягували їх до залізниці, до мене долітали глухі удари кам’яних брил по рейках і важке сопіння червоношкірих. Не можна було гаяти ні хвилини. Я відповз подалі, скочив на ноги і помчав до Віннету, на ходу намагаючись визначити, звідки з’явиться поїзд. На жаль, я не знав, де ми й коли можна чекати появи потяга, а щоб застерегти машиніста й пасажирів, треба було від’їхати на безпечну відстань.

Від хвилювання я забув подати Віннету умовний знак, тож із розгону налетів на нього у темряві, а він, не чекаючи мене, ледь устиг в останній момент опустити руку з ножем. Ми зрозуміли один одного з півслова і за мить уже сиділи в сідлах і рівним галопом мчали на схід. Місяць ще не зійшов, і тільки бліде мерехтіння зірок освітлювало нам шлях. Минуло чверть години, потім ще чверть. Тож уже можна було не боятися, що поїзд приїде швидше, ніж ми встигнемо дати про себе знати. Але слід було від’їхати ще далі, аби грабіжники не побачили вогнів поїзда і не зрозуміли, що їхній задум розкритий. Американські поїзди світять поперед себе потужним променем, який добре й далеко видно на рівнині. Нарешті мені здалося, що ми достатньо від’їхали від місця засідки. Спíшившись і стриноживши коней, ми з пучка сухої трави приготували ґніт, посипали його порохом і, розташувавшись на ковдрах, почали чекати, напружено вдивляючись у темряву.

Раптом удалині з’явився відблиск вогню, який незабаром виріс у яскраве світло, і ми почули стукіт коліс. Я витягнув револьвер і пострілом запалив порох. Розмахуючи палахтючим смолоскипом, я став біля самих рейок, намагаючись привернути увагу машиніста. Той, здається, помітив мене відразу, бо, щойно я махнув смолоскипом уперше, поїзд кілька разів пронизливо свиснув, заскреготіли гальма, і ланцюг вагонів, втрачаючи швидкість, зупинився. Я зробив Віннету знак іти за мною і рушив уздовж потяга, який поволі втрачав швидкість. Врешті він зупинився. Не звертаючи уваги на кондукторів і пасажирів, які визирали у вікна і двері, я побіг до паротяга, кинув свою ковдру, яку завбачливо взяв із собою, на фари і голосно сказав:

— Негайно згасіть світло!

Вождь Американський