Читати книгу - "Танці утрьох"

Першу кулю у правий бік отримав Кононов. Він упав як підкошений.

Друга, третя, четверта і п’ята — дісталися бухгалтерові. Кулі пробили йому лобову кістку і груди. Він помер миттєво.

14 травня, 8.12

Я розплющив очі і побачив над собою сніжно-біле низьке небо, розцвічене райдужними колами. Піді мною було щось м’яке, наді мною — загадково тепле. Я ледве дихав — власне, від болю я й прийшов до тями. Нудило, страшенно боліла голова, особливо потилиця. Правий бік я сприймав як величезне стороннє тверде тіло. А торс стискали металеві лещата. Я поворухнув кінчиками пальців рук. Чудово. Вони були цілі. Потім покрутив ступнями. Ноги теж були цілі. «Мислю — значить існую».

Я роззирнувся. З неймовірним зусиллям повернув голову вліво. Праворуч на ліжку спав молодий чоловік. Я бачив його вперше в житті, але мені здавалося, що я його звідкись знаю.

Дивлячись на нього, я зрозумів, що лежу в лікарні. Відчувши безпеку, я знову поринув у сон.

14 травня, 11.00

Голод змусив мене прокинутися. Голова боліла менше, але повернутися на правий бік я не міг. Повагавшись, я відкинув ковдру й оглянув себе. На мені була лікарняна піжама, а під нею — гіпсовий корсет.

Я глянув на свого сусіда. Той сидів на своєму ліжку, звісивши ноги (права була загіпсована), і читав газету. На сторінці, повернутій до мене, я прочитав заголовок «Кримінальна хроніка».

— Ей, сусіде! — ледь чутно мовив я і не впізнав свого голосу. Він був такий тихий і невиразний, що мені самому стало ніяково.

— Доброго ранку, Сергію Володимировичу.

Мабуть, я добряче влип. Думав, що я Кононов Володимир Андрійович, а виявилося — якийсь Сергій Володимирович. Роздвоєння особистості?

— Доброго… — пошепки відповів я.

— Мене теж звуть Сергієм. Отже, ми тезки, — продовжував мій новий знайомий.

Я не перечив йому. Тезка то й тезка. Коли виходиш з безпам’ятства, завжди почуваєш себе Рип ван Вінклем, що проспав у печері сорок сім років і втратив орієнтир. У такій ситуації краще менше говорити і більше слухати.

— А число сьогодні яке, тезко?

«Тезка», що був молодший за мене принаймні років на вісім і не поспішав перейти на «ти» для самоствердження, відповів:

— Чотирнадцяте травня одна тисяча дев’ятсот дев’яносто… сам здогадайся якого року.

— Слава Богу, хоч століття ще двадцяте, — відповів я йому в тон. — А день тижня?

— Поганий. Понеділок.

— А ти бачив, як мене сюди привезли?

— Ха! — оживився Сергій. — О другій годині принесли на ношах. Лікар довго оглядав і все кректав. Де тебе так?

— Якби я пам’ятав.

— Ну-ну, не хочеш — не говори. А от мені ховати нема чого, сам дурень. Грався з пістолетом і от догрався, — Сергій тицьнув рукою на загіпсовану ногу.

Я мало не закричав: «Та це ж мій клієнт із будинку моди. Той, якого я підстрелив біля дверей!»

— Пістолетом!? — здивовано запитав я. — Ти хочеш сказати, що працюєш у міліції молодшим сержантом і днями уперше після армії побачив пушку, захотів погратися і випадково прострелив собі ногу?

— Ти за кого мене маєш? Я мент? Якщо хочеш знати, я приватний охоронець і добре знаюся на зброї!

— Не клей дурня! — я вирішив показати йому, хто тут хазяїн.

Він спідлоба дивився на мене, мабуть, вирішував, чи варто зі мною зв’язуватися.

— Давай по-нормальному, — мовив я миролюбно. — Я теж охоронець і мені теж не пощастило. Про самостріл ти кому-небудь іншому розповіси, а мене не проведеш…

Двері в палату розчинилися.

— Відставити балачки, — на порозі з’явився лікар.

— На що скаржимося? — він підійшов до мене.

Гарне запитаннячко.

— Вам видніше, — сказав я. — Я ж не знаю, що у мене під цією штукою.

Я легенько постукав по гіпсовому корсеті.

— Логічно, — погодився лікар.

Мені здалося, що він говорить занадто відстороненим тоном. Так, ніби ампутував обидві ноги.

— Якщо не знаєте, я розповім. Нічого страшного. Куля не змогла пробити вашу шикарну куртку, ви сильно забили правий бік, у вас тріснуло два ребра, крім того, ви отримали струс мозку, коли падали.

— А куртка ціла? — наївно запитав я. — «Калашников» прошив би її наскрізь.

— У вас стріляли з «Макарова».