Читати книгу - "Янголи і демони"

Обабіч вузького мосту, немов одвічні вартові, вишикувались янголи Берніні, пропускаючи Ленґдона до кінцевої мети. Хай янголи у пошуку ведуть. Із кожним кроком замок здавався йому більшим і тепер нагадував неприступну скелю, грізнішу навіть за собор Святого Петра. Ленґдон щодуху біг до круглого бастіону, гнаний тривогою, і дивився вгору на величезного бронзового янгола з мечем у руці.

Здавалося, у замку немає нікого.

Ленґдон знав, що упродовж століть ця будівля слугувала мавзолеєм, фортецею, сховищем для Пап, в’язницею для ворогів Церкви і музеєм. Очевидно, у замку були й інші мешканці — ілюмінати. І тепер це зовсім не здавалося дивним. Хоч замок Святого Янгола був власністю Ватикану, Церква користувалась ними лише час до часу, а Берніні за довгі роки немало в ньому змінив. Ходили чутки, що в замку було безліч потаємних дверей, переходів і кімнат. Ленґдон не сумнівався, що і янгол нагорі, і п’ятикутний парк довкола замку — теж справа рук Берніні.

Ленґдон підбіг до величезних подвійних дверей замку і з усієї і сили пхнув їх. Вони навіть не ворухнулись. Цього варто було очікувати. Приблизно на рівні очей висіли два важкі залізні кільця. Але Ленґдон вирішив, що стукати нема сенсу. Він відступив на крок і подивився вгору на височенний мур. Свого часу ці мури встоювали перед навалами берберів, маврів та інших поганців Ленґдон відчув, що його шанси проникнути всередину дуже невисокі.

Вітторія, із сумом подумав він. Чи ти там?

Ленґдон побіг уздовж муру. Тут мусить бути ще один вхід!

Звернувши за ріг, він зупинився, відхекуючись, на невеличкій автостоянці відразу біля набережної Янгола. У західній стіні був іще один вхід — підйомний міст, від якого, проте, зараз було мало користі, бо він був у вертикальному положенні. Ленґдон знову подивився вгору.

Світло йшло тільки від прожекторів, що освітлювали фасад. Усі крихітні вікна замку були чорні. Погляд Ленґдона ковзнув вище. На самому вершечку центральної вежі, на висоті сто футів, прямісінько під мечем янгола зі стіни виступав один-єдиний балкон. Ленґдонові здалося, що на мармуровому парапеті мерехтить якесь слабке сяйво, так немов у кімнаті горить смолоскип. Ленґдон завмер. Він знову раптом затремтів, наче з холоду. Якась тінь? Він напружено чекав. Тінь мелькнула знову. По спині забігали мурашки. Там хтось є!

— Вітторіє! — закричав він, не в силах далі стримуватись, але звук його голосу потонув у ревінні Тібру. Він розглядався навколо, відчайдушно сподіваючись, що от-от сюди наспіють швейцарські гвардійці. Хоч, зрештою, невідомо, чи вони взагалі отримали його повідомлення.

На автостоянці Ленґдон побачив великий фургон преси і побіг до нього. У кабіні сидів огрядний дядечко в навушниках і крутив якісь регулятори. Ленґдон постукав по шибці. Дядечко підскочив, побачив мокрий одяг Ленґдона і скинув навушники.

— Що сталося, друже? — Він говорив з австралійським акцентом.

— Мені потрібний твій телефон. — На ввічливість Ленґдона вже не вистачало.

Чоловік знизав плечима.

— Дзвонити неможливо. Сам весь вечір намагаюсь. Мережі перевантажені.

Ленґдон голосно вилаявся.

— Скажи, ти бачив, щоб хтось туди заходив? — Він показав на підйомний міст.

— Бачив. Якийсь чорний мікроавтобус їздить туди-сюди цілий вечір. — У Ленґдона всередині похололо. — От пощастило, — сказав австралієць, глянувши заздрісно на високу вежу, а тоді на свій мікроавтобус. — Закладаюся, що Ватикан звідти видно чудово. Я не зміг прорватися до Святого Петра, тож мушу знімати звідси.

Ленґдон не слухав. Його мозок гарячковито шукав виходу.

— Як думаєш, цей самаритянин одинадцятої години — це серйозно? — запитав австралієць.

Ленґдон повернувся.

— Хто?

— Ти що, не чув? Капітанові швейцарських гвардійців подзвонив якийсь тип і сказав, що має цінну інформацію. Зараз він мстить сюди. Знаю лише, що він має все врятувати... Тут тобі й рейтинги! — Чоловік розсміявся.

Ленґдон розгубився. Якийсь добрий самаритянин летить на допомогу? Отже, він звідкись знає, де схована антиматерія? То чому просто не скаже швейцарським гвардійцям? Навіщо аж летить сюди сам? Щось тут не клеїлось, але Ленґдон не мав часу думати, що саме.

— Гей! — звернувся австралієць, уважніше придивляючись до Ленґдона. — Це тебе показували по телебаченню? Ти той чоловік, що намагався врятувати кардинала на майдані Святого Петра?

Ленґдон не відповів. Він дивився на хитромудру конструкцію на даху мікроавтобуса — супутникову тарілку на розкладній опорі. Ленґдон знову подивився на замок. Зовнішній мур мав висоту приблизно п’ятдесят футів. Внутрішня фортеця була ще вища. Багатоступенева оборона. Верхня вежа була неймовірно високо, але якщо він подолає перший мур, то можливо...

Ленґдон різко повернувся до репортера і показав на антену.

— Як високо вона піднімається?

— Що? — Той розгубився. — На п’ятнадцять метрів. А що?

— Під’їдь до стіни. Мені потрібна допомога.

— Яка допомога?

Ленґдон пояснив.

В австралійця розширились очі.

— Ти що, збожеволів? Це опора для телескопічної антени вартістю двісті тисяч доларів. Це тобі не драбина!

— Тобі потрібний рейтинг? Я маю інформацію, яка тобі все компенсує сторицею. — Ленґдон був у відчаї.

— Інформацію, що коштує двісті тисяч доларів?

Ленґдон сказав йому, що саме готовий розповісти в обмін на послугу.

Через дев’яносто секунд Роберт Ленґдон хитався на вітрі за п’ятдесят футів від землі, тримаючись за вершечок опори для супутникової антени. Він ухопився рукою за край першого муру, підтягнувся і переліз на нижній бастіон замку.

— Тепер кажи, що обіцяв! — крикнув знизу австралієць. — Де він?

Ленґдон почувався винним за розголошення цієї інформації, але домовленість є домовленість. До того ж убивця, мабуть, так чи інакше, поінформує пресу.

— П’яца Навона, — крикнув Ленґдон. — Він у фонтані.

Австралієць склав антену і помчав за найбільшою сенсацією свого репортерського життя.

У кам’яній кімнаті високо над містом убивця стягнув з ніг мокрі черевики і перебинтував поранений палець. Нога боліла, але не настільки, щоб зіпсувати йому задоволення.

Він повернувся до свого трофея.

Вона лежала на спині на простій канапі в кутку кімнати. Руки її були зв’язані за спиною, рот заклеєний скотчем. Убивця рушив до неї. Вона вже прийшла до тями. Це йому сподобалось. Дивно, але в її очах він побачив не страх, а полум’яну ненависть.

Страх прийде пізніше.

107

Роберт Ленґдон побіг по зовнішньому муру замку, радий, що той підсвічують прожектори. Внутрішній двір унизу нагадував музей старовинної зброї — катапульти, купи мармурових гарматних ядер і цілий арсенал інших страхітливих знарядь убивства. Удень замок був відчинений для туристів, тож двір частково повернули до первинного стану.

Ленґдон подивився на центральну будівлю фортеці. Кругла цитадель здіймалася до неба на сто сім футів. На даху в самому