Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось набий мені цю бочку, — каже і дає йому уперед гроші.
Він узяв ту бочку порубав, у круг на дрова склав та й пішов собі.
Приїздить пан, побачив ту бочку.
— Що це, — пита, — таке?
— Та це, душенько, мужик надув.
— От я запряжу трійку коней, так я його дожену.
Побіг скоро і догнав. А мужик побачив його та й став у гречці під дубом, наче трима того дуба. Пан і питає його, що «ти не бачив, не йшов тут мужик з сокирою?».
— Ні, — каже, — бачив.
— А що, я його дожену?
— Ні, ви, пане, не доженете. Якби я, то я б вашими кіньми догнав.
— Так бери коні, дожени.
— Давайте сто карбованців та постійте, оцього дуба потримайте.
От пан став під дуба, аж пнеться та держить його, а того чоловіка і слуху нема. «Обманув, сякий-такий! Постій же, я тобі гречку витолочу, скину дуба».
Одскочив з-під дуба: «От-от упаде!» А дуб і не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще візьму трійку коней, я його дожену». Наздоганя того чоловіка вже на другій трійці.
— Чи не бачив ти, — пита, — тут такого-то чоловіка?
— Ні, — каже, — бачив.
— Що ж, я його дожену?
— Ні, ви не доженете, а якби я вашими кіньми, то б наздогнав.
— Так бери та дожени.
— Ніколи, пане, треба солов'я стерегти.
А він як ото забачив пана, накрив камінь шапкою та й стоїть.
— На тобі сто карбованців, біжи дожени його, а я твого солов'я постережу.
Узяв той і коні, і гроші, тільки його і бачили. А пан ждав, ждав, ждав та: «Надув і цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапці… Тьху! Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяє його, а він у дупло вліз та й виглядає відтіля.
— Чи ти не бачив, — питає, — тут такого-то чоловіка?
— Бачив, — каже.
— Що ж, я його дожену?
— Ні, пане, не наздоженете. Якби я вашим конем, я б догнав, та треба ось у дуплі сидіти.
— Дожени, — каже, — я тобі заплачу і у дуплі за тебе посиджу.
Поліз пан у дупло, а чоловік на коня та й подавсь. А пан сидів, сидів у дуплі та там і пропав.
Як пан гавкав на старого пня
Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
— У нашому краї всі мужики розумні.
— А пани?
— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
— А я розумний?
— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
— Най буде, — мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували!
А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчали. Пан підійшов до нього й питає:
— Що сталося, чоловіче?
— Тс-с-с… Онде ведмідь, ховайтеся.
Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах.
А селянин каже:
— Ой, якби в нас був хоч один пес!
— А то чому? — спитав пан.
— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
— Ти, чоловіче, сам загавкай.
— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів. Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
— Чого це ви шавкаєте?
— Та я захрип, бо на ведмедя гавкав.
— На котрого?
— Та на того, що в корчах.
— Ходім та й подивимося на нашого ведмедя…
Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батогом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.
Як пан по-німецькому балакав
Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своему наймитові:
— Я балакатиму до тещі по-ненашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, так ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.
Той каже:
— Добре!
От приїхали. Теща така рада, що зять приїхав, вітається до його, а він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Так вона злякалася та й питає парубка:
— Що це панові таке сталося, що речі йому одібрало?
А парубок каже:
— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому.
От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, він усе:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Та їй аж страшно його стало. От тоді питає вона в зятя:
— Може, вже обідати будете?
А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит каже:
— То він каже, що не хоче обідати.
Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: вухри-мохри, бо їсти здорово хоче. А наймит:
– Ідіть, — каже, — паніматко, од його, а то бачите, аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.
Теща з наймитом пообідали, а пан зостався, не ївши. От увечері знов теща питає зятя:
— Може, вже вечерятимем?
А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Наймит каже:
— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кружку води.
Так теща дала йому шматок хліба та кружку води, а сама повечеряла з наймитом. Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.
От уранці лагодиться вже він їхати.
Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець. А він радий, що такого багато, та:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит:
— Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забирали геть.
Так теща й позабирала усе назад.
От, як виїхали за слободу, пан як узяв наймита лаяти і каже:
— Я через тебе голодний сидів і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.