Читати книгу - "Спаситель"

Скидалося, що у передніх рядах була якась завада, але, зрештою, всі повсідалися на свої місця. Він стиснув під пальтом руків’я револьвера. У барабані шість набоїв. Незвична зброя, тугіший, ніж у пістолета, курок, але, потренувавшись цілий день, він опанував цю річ.

Як за помахом невидимої руки, у залі запанувала тиша.

Вперед вийшов якийсь чоловік у мундирі, привітав зібрання й сказав щось іще, через що уся зала звелася на ноги. Він теж підвівся, поглянувши на решту, яка стояла, мовчки посхилявши голови. Потім чоловік у мундирі промовив ще кілька слів, й усі посідали.

А тоді, нарешті, здійнялася завіса.

Харрі стояв у темряві за лаштунками, споглядаючи, як завіса плавко здіймається угору. Він не мав змоги побачити глядачів, бо засвічувала рампа, але вони були там, дихаючи, наче величезний звір.

Диригент махнув паличкою, й хор Ослівського третього корпусу заспівав псалом, котрий Харрі чув у Храмі:

Стяг спасіння, майори,

Священний похід розпочався.

– Даруйте, – почувся голос за спиною.

Харрі, озирнувшись, побачив молодицю в окулярах та навушниках.

– Що ви тут робите? – спитала вона.

– Поліція, – відповів Харрі.

– Я помічниця режисера. Будь ласка, не заступайте шлях, ви заважаєте.

– Я шукаю Мартіну Екхоф, – мовив Харрі. – Чи вона тут?

– Вона отам. – Помічниця кивнула у бік хору.

Харрі враз зауважив Мартіну. Стоячи у верхньому ряду, на найвищій сходинці, вона співала з серйозним, майже стражденним виразом обличчя. Ніби співала про втрачене кохання, а не про боротьбу та перемогу.

А поруч неї стояв Рікард. Натомість на його губах вигравала блаженна посмішка. Й обличчя зараз, коли він співав, мало геть інакший вигляд. Ані крихти замкнутості та сором’язливості, очі палали, він немов усією душею вірив у те, про що співав, вірив, що разом з ними увесь світ стане на службі Господові у милосерді та любові до ближнього. На свій подив, Харрі зауважив, що глядачі пройнялися й співом, і текстом псалма.

Доспівавши й здійнявши оплески, вони пішли за лаштунки, й Рікард здивовано глянув на Харрі, але змовчав. А Мартіна, зауваживши його, хотіла обминути, але Харрі був меткішим і заступив їй дорогу:

– Даю тобі останню можливість, Мартіно, прошу, не відкидай її.

Вона важко зітхнула:

– Я ж казала, що гадки не маю, де він.

Харрі, схопивши її за плечі, люто прошепотів:

– Ти підеш під суд за співучасть. Чи ти справді хочеш, щоб він мав таку втіху?

– Втіху? – Вона втомлено всміхнулася. – Там, куди він потрапить, втішатися нічому.

– А як же псалом, який ти щойно співала? «Хто милосердя сповнений і грішнику справжній друг». Чи це нічого не важить? Порожні слова?

Вона не відповіла.

– Я розумію, що це важче за те прощення, яке ти, милуючись собою, роздаєш у «Сторожовій Вежі». Безпорадний наркоман, який обібрав безіменних людей, щоб утамувати нестерпну спрагу, – хіба такого зрівняєш з прощенням, яким наділяєш людину, котра дійсно потребує прощення? Справжньому грішникові, якому дорога просто у пекло?

– Припини. – Її голос тремтів від сліз, коли вона намагалася відштовхнути його.

– Ти ще в змозі врятувати Юна, Мартіно. Дати йому ще один шанс. Так само, як і собі.

– Він доймає тебе, Мартіно? – Це був Рікард.

Харрі стиснув руку у кулак, приготувався, не зводячи погляду з Мартіниних очей, сповнених сліз.

– Ні, Рікарде, – відповіла вона. – Все добре.

Харрі, не зводячи з неї очей, почув кроки, що віддалялися. Зі сцени лунали звуки гітари. Потім фортепіано. Харрі упізнав пісню. Він чув її того вечора на Егерторг. І по радіо в Естгорі. «Morning Song». Видавалось, ніби відтоді минула ціла вічність.

– Обоє вони загинуть, якщо ти не допоможеш мені покласти цьому край, – додав Харрі.

– Чому ти таке кажеш?

– Бо Юн наразі в граничному стані, керований безконтрольною люттю. А Станкич нічого не боїться.

– Хочеш мене переконати, ніби щосили прагнеш урятувати їх обох, бо у цьому твоя робота?

– Так. А ще через те, що я обіцяв матері Станкича.

– Матері? Ти розмовляв з його матір’ю?

– Я присягнув, що намагатимусь урятувати її сина. Якщо я не зупиню його зараз, його пристрелять. Як того парубка на контейнерному складі. Повір.

Харрі глянув на Мартіну, потім, розвернувшись, пішов геть. Він уже дійшов до сходів, коли за спиною пролунали її слова:

– Він у залі.

Харрі остовпів.

– Як ти сказала?

– Я віддала Станкичу твій квиток.

Тієї ж миті на сцені спалахнуло світло.

Обриси тих, хто сидів попереду, проступили на тлі яскравого світла. Спустившись глибше у крісло, він обережно звів руку, поклав короткий ствол на спинку крісла перед собою таким чином, що тепер вільно міг стріляти у спину чоловіка у смокінгу, що сидів праворуч від Теа. Він стрілятиме двічі. Потім підведеться і, якщо знадобиться, стрілятиме втретє, утім, вже зрозумів, що у цьому не буде потреби.

Курок ніби став набагато м’якішим, ніж удень, але це лише через адреналін. Хай там як, а він більше не боїться. Курок поступався під тиском пальця, досягнувши точки, у якій більше немає спротиву, півміліметра нічиєї смужки, можна розслабитися, а палець і далі натискає на курок, вороття немає, тепер усе залежить від невмолимих законів та випадковостей механіки.

Чоловік, у спину якого ось-ось поцілить куля, повернувся до Теа й щось промовив.

Тієї миті мозок зауважив дві речі: дивно, але Юн Карлсен одягнений у смокінг, а не у форму Армії спасіння, й фізична відстань між Теа та Юном на подив велика. У концертній залі, де гучно лунає музика, закохані притулилися б одне до одного ближче.

Мозок відчайдушно силкувався повернути назад вервечку рухів, які вже здійснювались, палець, що обхоплював курок.

Прогримів грім.

Через оглушливий гуркіт у Харрі задзвеніло у вухах.

– Що? – крикнув він Мартіні, силкуючись перекричати несподіваний грім ударних інструментів, на якусь мить геть оглухнувши.

– Він сидить у дев’ятнадцятому ряду, за три ряди позаду від Юна та прем’єр-міністра. Двадцять п’яте місце. Посередині. – Вона силкувалася видушити посмішку, але губи занадто тремтіли. – Я добула тобі найкращий квиток, Харрі.

Харрі глянув на неї, а наступної миті прожогом кинувся геть.

Юн Карлсен змушував себе швидко перебирати ногами пероном Центрального вокзалу, але він ніколи не був спринтером. Автоматичні двері, випустивши затяжний зойк, зачинилися, й сріблястий потяг, що прямував у аеропорт, рушив. Забарився. Юн, голосно зітхнувши, поставив валізу, скинув з плеча наплічник і впав на одну з дизайнерських лавок, що стояли на пероні. Чорну сумку тримав на колінах. Наступний потяг лише