Читати книгу - "Vita Nostra"

Затарабанила у двері з цифрою три. Саме цю двомісну кімнату на першому поверсі надали минулого семестру молодятам Кості й Жені.

— Увійдіть! — почувся незадоволений голос.

До початку заняття зі Стерхом залишалося три хвилини. Теліпався рожевий телефон на шиї.

— Сашко?

Вона озирнулася. Костя йшов коридором, у руках його диміли два кухлі.

— Виручай, — кинула вона без передмов. — У мене практика о дванадцятій нуль п’ять. І мама щойно приїхала.

— Мама?!

— Я їй забороняла… Без попередження… Ну що мені робити?! Піди до Стерха, прошу тебе, а я піду на твій час…

Костя поставив кухлі на підлогу. Глянув на годинник.

— Мій час відразу після тебе. Дванадцята п’ятдесят п’ять.

І, не обертаючись, бігцем кинувся до виходу.

Відчинилися двері кімнати. Визирнула Женя — у халаті, здається, сонна. Витріщила очі.

— Самохіна?!

— Тут Костя чай заварив, — сказала Сашка, поглядом вказуючи на підлогу.

І ретирувалася.

* * *

Мама стояла посеред вестибюля, недовірливо дивилася на бронзового вершника під куполом. Купол опромінювався, коли виходило сонце, і пригасав, коли набігала випадкова полуденна хмара.

— Привіт, ма.

Мама озирнулася, мов ужалена.

— Сашхен?

Їй було ніяково й незручно перед Сашкою, і водночас вона була дуже рада її бачити.

— Кого ти тут шукаєш?

— Тебе. — Мамині щоки порожевіли.

— Щось трапилося?

— Та ні… Просто…

— Вирішила все-таки перевірити, чого мене тут вчать?

— Ні. — Мама відвела погляд. — Просто… Схотілося тебе побачити, ось і все.

— Тоді підемо до мене?

Студенти дивилися на них із подивом. Сашка вивела маму з інституту і далі, через вулицю, провела повз левів. Відімкнула нижні двері світлим ключем, верхні — темним.

— Заходь.

Мама огледілася. Крихітна, майже іграшкова квартирка, старовинна конторка, в’юнок за вікном.

— Дивлюся, ти непогано влаштувалася…

— Розташовуйся, — Сашка не без натуги підтримувала недбалий, упевнений тон. — Відпочинь з дороги. Як добралася?

— Донечко, ти розумієш…

Мама затнулася. Сашка дивилася прямо, щиро, навіть не думаючи їй допомагати.

— Ми одна одній наговорили… стільки… Я знаю, тобі не хотілося, щоб я приїжджала. Але я просто не можу жити з ось цим усім… Що ми одна одній сказали.

Сашка розтягла губи.

— Ма, це ж просто слова. Чого вони варті? Ла-ла-ла, бла-бла-бла… Сказали, покинули, забули… Вибач, мені треба йти на заняття. Тут чайник, чай, печиво… кефір… Дочекайся мене, гаразд?

Мама проводжала її поглядом. Сашка тільки тепер помітила, які в неї збуджені, тривожні, зацьковані очі.

* * *

Вона вибігла на ґанок інституту, миттю вискочила на четвертий поверх і далі, на горище. Зупинилася перед круглим курним віконцем і замислилася.

Чим загрожує мамин приїзд?

Та, взагалі, нічим. Напевне. Сашка не порушила жодного правила, встановленого Коженниковим. Хіба що заняття зі Стерхом… Стерх завжди сам складає розклад і дуже болісно сприймає свавілля студентів… Але він не має звички подавати доповідні, тільки щось станеться. Зрештою, Сашка пояснить йому ситуацію, це ж форс-мажор…

Вона правильно зробила, що вивела маму з інституту. Але якщо міркувати теоретично: що могла мама там побачити? Що такого компрометуючого? Кульгавих убогих другокурсників? Але хіба інваліди позбавлені права на вищу освіту?!

Інститут оточено грубим шаром інформаційної вати. За два роки Сашка чудово в цьому переконалася. Захисне покриття з банального побуту, відчутної провінційної звичайності. Випадковий свідок нічого не помітить. Ось Костина мама приїздила на весілля й не побачила нічого незвичайного. Однокурсники, лекції, сесії. Любов, весілля. Важко вибити кімнату в коменданта. Смугасті матраци в общазі. Студентська їдальня…

Така сама інформаційна порожнеча поступово, густішаючи з кожним роком, обволікала кожного, хто потрапляв сюди надовго. Просто, звичайно, провінційно: «Навчається в Торпі». І нікого це не обходить. Хіба мало на світі чиїхось знайомих і родичів, які є, але їх нема? Які роками не пишуть і не дзвонять, і це нікого не хвилює, адже вони є — десь там…

Сашка переривчасто зітхнула. Мама приїхала — це нетипово, ніхто не чекав такого повороту подій. Страшного, звичайно, нічого нема…

Але мама повинна сьогодні ж увечері повернутися додому!

Спливав час. Костя сидів у чотирнадцятій аудиторії в Стерха. Хоч би в нього нормально пройшло заняття…

Перше заняття цього року. Він зірвався, не запитуючи ні про що, просто зірвався й побіг — щоб підстрахувати Сашку.

А мама?

Сашка стисла в долоні рожевий футляр телефону. Із круглого вікна було видно вулицю. Якби мама намислила крадькома вийти з Сашчиного помешкання і з’явитися з інспекцією в інститут — Сашка побачила б.

За хвилину до свого — колишнього Костиного — часу вона спустилася до дверей аудиторії. Вийшов Костя; Сашка втупилася поглядом у його обличчя, намагаючись визначити: нормально? Добре? Обійшлося?!

Костя посміхався.

— О’кей.

— Дякую, — палко прошепотіла Сашка і, притримуючи на грудях футляр із телефоном, увійшла в аудиторію.

— Добрий день, Миколо Валерійовичу, вибачте, що я переставила час, це я винна, тут така справа…

— Тихо, тихо, Сашенько, навіщо стільки темпераменту… Нічого страшного, ми добре попрацювали з Костею. Більше так не робіть… Що трапилося?

Сашка сіла за стіл, сплела пальці.

— Мама приїхала в Торпу.

Стерх підняв брови. Трикутне обличчя його залишалося незворушним, але Сашка відразу відчула, що новина справила на нього куди більше враження, ніж навіть Сашка розраховувала.

— Вона сьогодні поїде, — сказала дуже швидко. — Я її проведу.

— А… чому, ви не знаєте?

— Ми посварилися влітку, перед моїм від’їздом. Вона… ну, я її переконала, здається, але вона дуже хотіла, щоб я покинула… перевелася. — Сашка опустила очі.

— А навіщо конкретно вона приїхала? Не говорила?

— Хоче впевнитися, що мене не втягли в тоталітарну секту, — після паузи зізналася Сашка.

— Це дивно, — замислено сказав Стерх. — У вас дуже близькі стосунки?

— Так. Тобто ні. Тобто… У нас різні стосунки… були. Вона вийшла заміж, народила дитину…

— Знаю, знаю… Сашенько, не треба турбуватися, не треба кривдити її. Можете познайомити її з Олегом Борисовичем, зі мною… З іншими викладачами… Нехай пройдеться інститутом… Але чим швидше вона повернеться додому, тим краще буде для неї і для вас.

— Ага, — сказала Сашка. — Миколо Валерійовичу… У мене до вас іще одне запитання.

— Так?

— Що таке дієслово умовного способу?

— Ви маєте на увазі юнака на ім’я Єгор Дорофєєв?

Сашка випросталася.

— Так.

Стерх, роздумуючи, торкнувся гострого підборіддя:

— Досить рідкісна спеціалізація… Усі дієслова винятково вартісні, але умовний спосіб має свою специфіку. У Мові це проектні конструкції, котрі відкривають віяло можливостей… Ви, наскільки я розумію, розлучилися з Єгором?

Сашка насупилася.

— Це важливо?

Стерх потягся, розминаючи складені крила.

— Вважаєте, що це не моя справа? Як скажете. Давайте-но згадаємо покрокові внутрішні