Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— Це просто чудово, — сердечно промовив Стрітер, сподіваючись, що Джейк своєю компанією ніяким чином не запаскудить життя його дочці.

— І ти ось усе ще навідуєш мене. Я розумію, чому не приходить Джен, і не тримаю образи на неї, але... я так чекаю цих вечорів. Вони, немов ниточка, що пов’язує мене з минулими часами.

«Авжеж, — подумав Стрітер, — минули ті часи, коли ти мав усе, а я мав рак».

— Ти завжди можеш розраховувати на мене, — відповів він, ховаючи в себе в долонях одну з дрібно тремтячих рук Тома. — Друзі до кінця.

* * * * *

Рік 2008, що то був за рік! От же курва! Китайці приймали олімпіаду! Кріс Браун і Ріанна стали парою зайчиків-цьомчиків! Руйнувалися банки! Упала фондова біржа! А в листопаді Агенція з захисту довкілля закрила Гору Еверпогань, останнє джерело заробітку Тома Ґудх’ю. Урядовці оголосили про намір скласти позов з приводу забруднення підземних вод і незаконного скидання медичних відходів. Газета «Деррі Ньюз» натякала, що там може бути навіть кримінальна відповідальність.

Стрітер часто проїжджав вечорами подовженням Гаррис-авеню, шукаючи очима пам’ятну жовту парасолю. Він не збирався ні про що торгуватися, йому просто хотілося побазікати. Але жодного разу він не бачив ні парасолі, ні її хазяїна. Він був розчарований, але не дивувався. Дилери, вони — як ті акули: мусять безперервно рухатися, бо інакше помруть.

Він підписав чек і послав його в банк на Кайманах.

* * * * *

У 2009 році Кріс Браун після церемонії «Греммі» віддубасив свою хітову цьомку-зайку[230], а кількома тижнями пізнішу Джейкоб Ґудх’ю, колишній футболіст, віддубасив свою бадьористу дружину Каммі, після того як Каммі знайшла в кишені Джейкобового піджака трусики якоїсь леді й півграма кокаїну. Лежачи на підлозі, плачучи, вона обізвала його сучим сином. Джейкоб відповів тим, що штрикнув її у живіт виделкою для м’яса. Він тут же пошкодував про зроблене і набрав 911, але шкода вже була заподіяна: дві пробоїни в її животі. Пізніше він казав поліцейським, що нічого з того не пам’ятає. Казав, що на нього найшло потьмарення.

Призначений судом адвокат виявився занадто тупим, щоби добитися знижки застави. Джейк Ґудх’ю звернувся до батька, котрий був ледь спроможний сплачувати власні рахунки за опалення, де там уже казати про коштовного бостонського юриста для свого жорстокого до власної дружини сина. Ґудх’ю звернувся до Стрітера, котрий не дав старому приятелю здобутися й на десяток слів з болісно репетируваної ним заздалегідь промови, як тут же відгукнувся: «Будь певен». Він усе ще пам’ятав, як Джейкоб тоді абсолютно невимушено поцілував свого старого в щоку. Крім того, сплата адвокатської винагороди дозволяла йому розпитати правника про ментальний стан Джейка, який був аж ніяк не добрим; змучений почуттям провини, той перебував у глибокій депресії. Адвокат сказав, що хлопець, мабуть, отримає п’ять років, добре, якщо три з них будуть умовно-відстрочені.

«Коли його випустять, він зможе повернутися до батьківського дому, — думав Стрітер. — Він дивитиметься «Американського ідола» разом з Ґрейсі й Карлом, якщо ця передача ще триватиме. А вона радше за все ще триватиме».

— У мене є страховка, — промовив одного вечора Том Гудх’ю. Він дуже схуд, одяг на ньому висів мішкувато. Очі мав осоловілі. Його почав мучити псоріаз, він раз у раз чухав собі руки, залишаючи на їх блідій шкірі довгі червоні смуги. — Я вбив би себе, якби вірив, що можу зробити це так, щоб воно не скидалося на самогубство.

— Я не хочу навіть і чути про такі речі, — сказав Стрітер. — Усе перейде на краще.

У червні відкинув ратиці Майкл Джексон. У серпні те саме зробив Карл Ґудх’ю, вдавившись на смерть шматком яблука. Доглядач міг би провести йому прийом Гаймліха[231] і врятувати Карла, але доглядача звільнили через брак коштів ще шістнадцять місяців тому. Ґрейсі чула, як Карл булькотав, але вирішила, що це «звичайний його белькіт». Доброю новиною було те, що Карл також мав страховку. Скромний поліс, але цього вистачило на його поховання.

Після похорону (Том Ґудх’ю прорюмсав усю процедуру, тримаючись за руку свого кращого друга) Стрітера вразив напад великодушності. Він знайшов адресу студії Кіфера Сазерленда і послав йому «Велику книгу»[232]. Цей подарунок, либонь, відразу ж опинився в кошику для сміття, він це розумів (разом із численними іншими шанувальниками «Великої книги», котрі надсилали її акторові впродовж останніх років), проте хтозна. Чудеса подеколи трапляються.

На початку вересня 2009-го, одного по-літньому спекотного вечора Стрітер із Дженет приїхали на дорогу, що тягнеться поза технічним боком аеропорту Деррі. Ніхто наразі не робив бізнесу на гравійному майданчику перед сітчастою огорожею, тож Стрітер заїхав прямо туди своїм гарним блакитним «Слідопитом», зупинив машину і обняв рукою за плечі дружину, в котру був закоханий ще дужче, ніж завжди. Сонце схилялось до обрію червоною кулею.

Він обернувся до Дженет і побачив, що вона плаче. Торкнувшись її підборіддя, він повернув її лице до себе і поцілунками висушив з нього сльози. Вона почала посміхатися.

— Що з тобою, серденько?

— Я думала про Ґудх’ю. Ніколи я не чула про родину, котра зазнавала б такої безперервної низки гірких знегод. Знегод? — реготнула вона. — Чорних трагедій, ось точніше визначення.

— Я теж, — кивнув він. — Але подібне трапляється повсякчас. Одна з жінок, загиблих під час атаки на Мумбаї[233], була вагітною, ти це знала? Її дворічна дитина вижила, але перебувала на волосину від смерті. А ще...

Вона приклала два пальці собі до губ.

— Перестань. Не треба більше. Життя несправедливе. Ми про це знаємо.

— Але ж ні, — гаряче заперечив Стрітер. У світлі надвечірнього сонця обличчя в нього рум’янилося здоров’ям. — Лишень поглянь на мене. Згадай той час, коли ти ніколи б не подумала, що я доживу до 2009 року, хіба так не було, хіба це не правда?

— Так, протее...

— І наш шлюб усе ще міцний, як дубові двері. Чи я неправий?

Вона похитала головою. Він був правий.

— Ти почала писати фрілансерські статті до «Деррі Ньюз», Мей стає великою шишкою у «Бостон Глоб», а наш чудик-син у двадцять п’ять років уже медійний магнат.

Вона знову почала