Читати книгу - "Кінець зміни"

32

Брейді бреде по кісточки в снігу, його очі розширені — він сам не вірить у те, що сталося. Шістдесятитрирічне серце Бабіно відчайдушно б’ється в грудній клітці. У роті металевий присмак, плече горить, а в голові крутиться одна думка: «Ах ти ж сука, сучара, смердюча суко підколодна, ну чого я тебе не вбив, коли міг?!»

«Заппіту» настав кінець. Старому доброму «заппіту-нуль» — а інших він сюди не взяв. Без нього він не може дістати до розумів тих, у кого ввімкнені «заппіти». Він стоїть і відсапується перед «Головами і шкурами», без пальта, а навколо посилюється завірюха. Ключі від машини Z-Боя досі в його кишені, разом з обоймою до «SCAR», але що з них за користь, із тих ключів? Це корито смердюче і півдороги в гору не проїде зараз перед тим, як зав’язнути.

Я маю їх усунути, думає він, необхідно з ними порахуватися. Та машина, якою Ходжес приїхав сюди, — єдиний вихід звідси, і ключі від неї, певно, або в нього, або в тієї суки. Може, вони й у машині їх залишили, але перевіряти цей шанс я собі дозволити зараз не можу.

До того ж це означатиме залишити їх живими.

Він знає, що робити, і виставляє зброю на «повний автомат». Притуляє приклад «SCAR» до здорового плеча і розпочинає стрілянину, водячи стволом туди-сюди, але зосередившись на великій кімнаті, де залишилися вони.

Постріли освітлюють ніч, і летючий сніг немов перетворюється на низку знімків зі спалахом. Звук черги просто оглушливий. Вікна б’ються і влітають всередину, дошки обшивки кажанами злітають з фасаду. Вхідні двері, які він, утікаючи, причинив, відчиняються щосили всередину, налітають там на стіну і знову зачиняються. На обличчі Бабіно грає вираз радісної ненависті — сама суть Брейді Хартсфілда, — і він не помічає бурчання мотору, не помічає металевого звуку гусениць позаду.

33

— Лягай! — кричить Ходжес. — Холлі, лягай!

Він не чекає, доки вона сама зробить за його застереженням, а падає, накриваючи її своїм тілом. Над ними у вітальні вирує буря летючих трісок, скалок і шматків каменю з димаря. Від стіни відривається лосяча голова і падає у вогонь. Одне її скляне око розтрощено вінчестеровою кулею, і здається, що лось їм підморгує. Холлі скрикує. З півдюжини пляшок на буфеті вибухають, вивільняючи тяжкий дух бурбону і джину. Одна куля влучає в дровину у вогні — та розпадається на дві, здійнявши вихор іскор.

Будь ласка, хай у нього буде лише одна обойма, благає Ходжес. А якщо він цілитиметься вниз — хай влучить у мене, а не в Холлі. Тільки от куля для вінчестера 38-го калібру тоді прошиє їх обох, він це розуміє.

Стрілянина припиняється. Він перезаряджається чи як? Живий звук чи фанера?

— Білле, злізь з мене, я дихати не можу.

— Краще я не буду, — каже він. — Я…

— Що таке? Що там за звук? — І Холлі відповідає на власне запитання: — Хтось їде!

Тепер, коли вуха відійшли після стрілянини, Ходжес також чує. Спочатку йому думається, що то внук Тьорстона на одному з тих снігоходів, про які казав старий, — і його зараз розстріляють за бажання стати добрим самарянином. А може, ні. Звук двигуна здається потужнішим, ніж у снігохода.

Розбиті вікна заливає жовто-біле світло — наче прожектор з поліцейського вертольота. Але це не вертоліт.

34

Брейді заряджає додаткову обойму, коли раптом чує гудіння і клацання машини, що наближається. Він розвертається, і поранене плече болить і пульсує, як запалений зуб, — і в кінці дороги на табір видніє великий силует. Фари засліплюють. Тінь Брейді-Бабіно тягнеться далеко блискучим снігом, і оте котиться просто сюди, до розстріляного будинку, і з-під його шин вилітає сніг. Воно їде не до будинку. Воно їде просто на нього.

Він тисне на гачок — і «SCAR» починає нову чергу. Тепер він бачить: з гори суне якась снігова машина з яскраво-помаранчевою кабіною високо над потужними гусеницями. Лобове скло вибухає, щойно хтось вискакує в двері з боку водія.

А монстр насувається. Брейді намагається бігти, але дорогі туфлі Бабіно ковзаються, він послизається, дивлячись на фари, що швидко наближаються, — і падає горілиць. Бачить, як у його бік суне металева гусениця. Він намагається її відштовхнути, як він це робив з різними предметами в палаті: жалюзі, простирадлами, дверми до туалету, — але розлюченого лева зубною щіткою не спинити. Він здіймає руку і набирає повітря для крику. Але до того, як він може закричати, ліва гусениця «такер снокета» переїжджає середню частину його тіла, розжовує її.

35

Холлі не має сумніву щодо того, хто їх урятував, тож не вагається. Вона вибігає через подзьобаний кулями передпокій до дверей і надвір, вигукучи його ім’я знов і знов. Джером, коли підводиться, здається притрушеним цукровою пудрою. Вона кидається йому на шию, плачучи й сміючись.

— Як ти здогадався? Як ти надумав приїхати?

— Це не я, — каже він. — Це все Барбара. Коли я зателефонував, що їду додому, вона сказала мені поїхати за вами, а то Брейді вас уб’є. Тільки вона називала його Голосом. Вона мало не збожеволіла.

Ходжес бреде до них поволі, хитаючись, але він уже досить близько, щоб це почути. Він згадує, що Барбара розповідала Холлі, що той самогубчий голос і далі на якусь частину лишається в ній. Як слід від слимака, казала вона. Ходжес розуміє, що вона мала на увазі, бо в його власній голові серед думок іще теж лишається цей слиз — принаймні поки що. Може, Барбарі цього зв’язку вистачило, щоб зрозуміти: Брейді в засідці.

Чи, чорт його зна, може, то чиста жіноча інтуїція. Ходжес у таке справді вірить. Він людина старого гарту.

— Джероме, — каже він. Слова вилітають з горла хрипкі, якісь аж запорошені. — Молодчина!

У нього підгинаються коліна. Він падає.

Джером звільняється від мертвої хватки Холлі — і втримує Ходжеса, обхопивши його рукою.

— У вас усе гаразд? Тобто… Я розумію, що яке там гаразд, але вас не поранено?

— Ні. — Ходжес обіймає Холлі. — Як же я не здогадався, що ти приїдеш? Ви ж могли загинути ні за гріш.

— Не можна ж розпускати гурт перед останнім спільним концертом, правда ж? — каже Джером. — Сідаймо в…

І тут ліворуч лунає тваринний, гортанний стогін, який намагається скластися в слова.

Ходжес втомився так, як, напевне, ще ніколи в житті не втомлювався, але він усе одно йде на