Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

мали б не допустити до контакту з тією небезпекою, яку трактовано як щось зовнішнє. Згнічення відповідає спробі втечі Я від лібідо, яке тлумачено як небезпеку. Фобію можна порівняти з окопами проти зовнішньої небезпеки, яку тепер заступає лібідо, що навіває великий страх. Слабкість оборонних систем при фобіях пояснюється, звичайно, тим, що фортеця, так добре зміцнена ззовні, лишається незахищеною зсередини. Проекція небезпеки з боку лібідо назовні — завжди не дуже успішний захід. Тому при інших неврозах використані інші системи оборони проти можливого розвитку страху. Це вкрай цікава галузь психології неврозів, але, на жаль, вона заводить нас дуже далеко і вимагає ґрунтовних спеціальних знань. Я додам тільки ось що. Я вам уже згадував про протилежне наснаження, до якого вдається Я при згніченні і яке воно мусить всякчас підживлювати, щоб зберігалося згнічення. Саме цьому протилежному наснаженню припадає завдання запроваджувати всілякі форми захисту проти розвитку страху після згнічення.

Повернімося тепер до фобій. Сподіваюсь, ви вже побачили, якою недостатньою була б спроба пояснити лише їхній зміст, не цікавлячись нічим іншим, крім того, чому саме той або той об’єкт чи якась ситуація стали об’єктом фобії. Зміст фобії має для неї самої десь таке саме значення, як явне сновиддя для власне сновиддя, — це лише фасад. Можна ще додати, зробивши необхідні поправки, що серед змісту різних фобій є чимало такого, що, як зазначав Стенлі Гол, дуже добре годиться на роль об’єкта страху завдяки філогенетичній спадщині. Це навіть узгоджується з тим, що чимало з цих об’єктів страху не мають ніякого зв’язку з небезпекою — крім хіба символічного.

Отак ми пересвідчилися, що проблема страху справді посідає просто-таки центральне місце в питаннях психології неврозів. При цьому в нас склалося переконливе враження, що розвиток страху пов’язаний із долею лібідо й системою неусвідомленого. Тільки один аспект стоїть перед нами одинцем, утворивши немов прогалину в наших уявленнях: факт — і навряд чи можна його заперечити, — що реальний страх слід розглядати як вияв інстинкту самозбереження Я.

Лекція 26

Теорія лібідо й нарцисизм

Вельмишановні добродійки і добродії! Ми вже не раз, а востаннє зовсім недавно згадували, що існує відмінність між інстинктами Я і сексуальними інстинктами. Спершу згнічення показало нам, що вони можуть суперечити одні одним і що сексуальні інстинкти, формально скорившись, змушені шукати задоволення на кружних шляхах регресії і завдяки своїй нездоланності одержують там відшкодування за попередню поразку. Потім ми дізналися, що обидві групи інстинктів з самого початку по-різному пов’язані з виховною необхідністю, проходять неоднаковий шлях розвитку і по-різному співвідносяться з принципом реальності. І, нарешті, ми нібито дізналися, що сексуальні інстинкти, на відміну від інстинктів Я, дуже тісно поєднані з афективним станом страху, — висновок, який в одному важливому пункті видається нам недоведеним. А щоб підтвердити його, ми змушені зважити на ще один додатковий непересічний факт: непогамування голоду чи спраги, двох головних інстинктів самозбереження, ніколи не призводить до перетворення їх у страх, натомість перехід незадоволеного лібідо в страх належить до найвідоміших і найчастіше спостережуваних феноменів.

Наші підстави розрізняти інстинкти Я та інстинкти само­збереження навряд чи можна похитнути. Ми навіть припускаємо, що життя сексуальних інстинктів — це особливий різновид діяльності індивіда. Можна лише запитати, якої ваги ми надаємо цьому поділові, яку глибину приписуємо йому. Відповідь залежатиме від результатів з’ясування, якою мірою сексуальні інстинкти в своїх соматичних та психічних виявах поводяться інакше, ніж решта інстинктів, що ми їх протиставимо сексуальним, і яке значення мають наслідки такого поділу. А втім, у нас немає причини стверджувати, ніби існує відчутна сутнісна різниця між обома групами інстинктів. Обидві постають перед нами як просто назви джерел енергії в індивіда, і дискусію, чи вони, по суті, одне, а чи їхня природа різна, і, якщо вони одне, то коли ж поділяються, не можна провадити, вдаючись лише до уявлень, треба звертатися до біологічних фактів, що правлять за основу для них. Про це ми поки що знаємо дуже мало, а якби навіть знали більше, те знання однаково не стосувалося б наших аналітичних завдань.

Мало нам буде користі й тоді, коли ми, подібно до Юнґа, заявимо про первісну єдність усіх інстинктів і всю енергію, що виявляється в них, назвемо лібідо. Оскільки сексуальну функцію ніякими викрутнями не можна випхати з царини психічного життя, ми тоді були б змушені говорити про сексуальне і несексуальне лібідо. Проте назву лібідо можна з повним правом застосовувати тільки до інстинктивних сил сексуального життя, що ми й робили досі.

До того ж я думаю, що питання, як далеко можна проводити безперечно обґрунтований поділ на сексуальні інстинкти та інстинкти самозбереження, не має великого значення в психоаналізі, так само й психоаналіз некомпетентний розглядати такі питання. Проте біологія дає нам кілька різних доказів, що цей поділ дуже важливий. Адже сексуальність — безперечно, єдина функція живого організму, яка виходить за межі індивіда й забезпечує зв’язок організму з його видом. Немає сумніву, що здійснення цієї функції не завжди дає індивідам таку користь, як дає її інша діяльність; задля незвичайно великої насолоди організм через цю функцію потрапляє в небезпеку, яка загрожує його життю і досить часто уриває його. Потрібні, мабуть, дуже особливі, відмінні від усіх інших метаболічні процеси, щоб віддати частку свого особистого життя в користування нащадкам. І, нарешті, індивід, що вважає себе за щось головне, а свою сексуальність — за такий самий засіб власного задоволення, як і будь-який інший, з погляду біології — лише епізод у низці поколінь, недовговічний додаток до справді обдарованої безсмертям зародкової плазми, своєрідний тимчасовий мешканець успадкованого маєтку, який переживе його смерть.

Тим часом психоаналітичне пояснення неврозів не потребує таких далекосяжних міркувань. Дотримуючись поділу на сексуальні інстинкти та інстинкти Я, ми таки спромоглися знайти ключ до розуміння сукупності неврозів переносу. Ми змогли простежити їхнє походження до тієї визначальної ситуації, коли сексуальні інстинкти вступили в конфлікт з інстинктами самозбереження, або — якщо висловитись із погляду біології, проте з меншою точністю — коли одна позиція Я як самостійного індивіда стала суперечити іншій його позиції як члена низки поколінь. До такого роздвоєння доходить, мабуть, лише в людей, і тому неврози можна з цілковитим правом вважати за суто людський привілей, який підносить людину над тваринами. Надміру сильний розвиток людського лібідо і, либонь, саме цим зумовлене витворення багатого й складного психічного життя видаються необхідними умовами виникнення такого конфлікту. І без дальших пояснень зрозуміло, що ці чинники — ще й передумови того великого поступу, який здійснила людина, вийшовши за межі свого спільного з тваринами набутку, і через те її схильність до неврозів мала б бути лише зворотним боком її здатності до культурного розвитку. Але це все лише роздуми, що відволікають нас від наших безпосередніх завдань.

Досі наша праця спиралася на гіпотезу, що інстинкти Я можна відрізняти від сексуальних інстинктів за їхніми виявами. Коли досліджувати неврози переносу, ця процедура не становитиме ніяких труднощів. Ті енергетичні наснаження, що їх спрямовує Я на об’єкти своїх сексуальних жадань, ми називаємо лібідо, всі інші наснаження, породжені інстинктом самозбереження, ми називаємо інтересом; простежуючи наснаження лібідо, їхні перетворення та їхню остаточну долю, ми вперше змогли зазирнути