Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

від думки, ніби страх походить від лібідо, треба було б відмовитись, а дослідження умов, за яких виникає реальний страх, логічно підводить до твердження, що усвідомлення власної слабкості й безпорадності — меншовартості, за термінологією А. Адлера, — становить, якщо здатне тягтися з дитинства аж у зрілі літа, вирішальну причину неврозів.

Це твердження видається таким простим і спокусливим, що, безперечно, заслуговує на нашу увагу. Якщо погодитись із ним, розгадку проблеми неврозів годилося б шукати десь-інде. Збереження стану меншовартості — а вкупі з ним і схильності до страхів та утворення симптомів — видається таким обґрунтованим, що радше потрібні були б пояснення, чому в деяких виняткових випадках результатом є те, що ми називаємо здоров’ям. Але що можна виснувати з ретельних спостережень дитячої боязливості? Мала дитина боїться передусім чужих людей; ситуації тільки тому стають важливі, що пов’язані з певними особами, а об’єкти взагалі виходять на сцену тільки згодом. Проте незнайомих людей дитина боїться не тому, що приписує їм лихі наміри й порівнює свою слабкість із їхньою силою, отже, не тому, що вони становлять небезпеку для її існування, спокою і свободи від страждань. Отаке підозріливе дитя, налякане агресивними інстинктами, що панують у світі, — жалюгідна, суто теоретична конструкція. Адже дитина відсахується від чужої постаті через те, що сподівалася побачити любу і близьку їй постать — власне, матір. Саме її розчарування і жага виливаються в страх, — тобто лібідо, яке не знайшло застосування й водночас не може лишатись нерозрядженим, розряджається, перетворюючись у страх. Аж ніяк не випадково, що в цій ситуації, яка стає прообразом дитячого страху, повторюються обставини першого стану страху під час акту народження, тобто відлучення від матері.

Перші ситуативні дитячі фобії — це страх перед темрявою і самостійністю; перший часто зберігається протягом усього життя, а спільне для них обох — це відсутність коханої доглядачки, тобто матері. Одного разу я почув, як дитина, що боялася темряви, гукнула з сусідньої кімнати: «Тітусю, говори зі мною, мені страшно». — «Та що це тобі дасть? Ти ж не бачиш мене?» А дитина на те відповіла: «Коли хтось говорить, стає світліше». Отже, жага, яку відчувають у темряві, стає страхом перед темрявою. Цей висновок дуже далекий від твердження, ніби невротичний страх — вторинний, лише окремий випадок реального страху, навпаки, навіть у маленьких дітей ми бачимо: те, що виявляється як реальний страх, має з невротичним страхом таку спільну суттєву рису, як виникнення з незастосованого лібідо. Справжній реальний страх дитина, здається, мало чим допоможе пояснити. В усіх ситуаціях, які згодом можуть зумовити виникнення фобій, — на височині, на вузеньких кладках через воду, під час подорожей залізницею і морем, — дитина зовсім не виявляє страху, ба більше: що менше вона знає, то менше боїться. Було б дуже бажаним, щоб дитина успадкувала більше інстинктів самозбереження; клопіт пильнування, щоб вона не вскочила то в одну, то в другу небезпеку, тоді був би набагато легшим. Насправді дитина спочатку переоцінює свої сили й поводиться без ніякого страху, бо ще не відає небезпеки. Вона бігтиме берегом водойми, вилізатиме на підвіконня, гратиметься з гострими предметами й вогнем — одне слово, робитиме все, що їй може зашкодити і завдасть клопоту її доглядачам. Тільки внаслідок виховання в дитини нарешті з’являється реальний страх, бо ж не можна дозволити, щоб вона засвоїла його на власному досвіді.

Якщо ж діти дуже охоче переймають це призвичаєння до страху, а потім і самі вбачають небезпеки навіть там, де їх ніхто не застерігав, це можна пояснити тим, що вони успадкували в своїй конституції більшу міру продиктованої лібідо потреби, ніж інші діти, або надто рано були розбещені пов’язаними з лібідо задоволеннями. Не диво, що серед таких дітей є й ті, які згодом стануть невротиками: адже ми знаємо, що одна з найсприятливіших умов виникнення неврозів полягає в нездатності терпіти довгий час істотне нагромадження лібідо. Ви помітили, що тут відіграє свою роль і конституційний чинник, хоча його ваги ми ніколи не заперечували. Ми лише тоді протестуємо, коли хто надміру підносить конституційний чинник, нехтуючи решту чинників, і запроваджує його навіть там, де, за одностайними свідченнями спостережень і аналізу, він не бере жодної участі або грає мізерну роль.

Отож підсумуймо наші спостереження дитячої боязливості. Інфантильний страх має дуже мало спільного з реальним страхом, натомість тісно споріднений із невротичним страхом дорослих осіб. Як і невротичний страх, він утворюється з незастосованого лібідо й заступає відсутній об’єкт любові якимсь зовнішнім об’єктом або ситуацією.

Тепер ви були б раді почути, що й аналіз фобій додасть небагато нового до того, що ми вже вивчили. При них відбувається, власне, те саме, що й при звичайному страхові: постійно незастосовуване лібідо обертається в нібито реальний страх, тож незначна зовнішня небезпека стає замінником того, чого жадає лібідо. В цій узгодженості між обома формами страху немає нічого дивного: інфантильні фобії — не тільки прообраз пізніших фобій, які ми зараховуємо до істерії страху, а й їхня безпосередня передумова, прелюдія до них. Кожну істеричну фобію можна простежити аж до дитячого страху; вона — його продовження, навіть коли має вже інший зміст і її слід називати по-іншому. Відмінність між двома ураженнями полягає тільки в їхньому механізмі. Щоб лібідо в дорослих осіб перетворилося в страх, уже не досить, щоб лібідо-­жага миттю втратило можливість застосування. Адже дорослий дуже довго привчався утримувати лібідо незастосованим або застосовувати його інакше. Та коли лібідо пов’язане з якимсь психічним збудженням, яке зазнало згнічення, тоді знову утверджуються такі самі відносини, як у дитини, в якої ще немає поділу на усвідомлене та неусвідомлене; внаслідок регресії немовби відкривається прохід до інфантильних фобій, завдяки якому може легко відбутися перетворення лібідо в страх. Ми вже, як ви пам’ятаєте, чимало говорили про згнічення, але розглядали тоді лише долю ідеї, якій судилося згнічення, — і, природно, тому, що це легше виявити й легше пояснити. А те, що відбувається з афектом, пов’язаним зі згніченою ідеєю, ми завжди нехтували і лише тепер дізналися, що безпосередньою долею цього афекту є перетворення в страх, байдуже, якою була б природа цього афекту, якби процес тривав нормально. Оце перетворення афекту — безперечно найважливіший елемент процесу згнічення. Це не так-то й легко пояснити, бо не можна стверджувати, ніби неусвідомлені афекти існують у тому самому розумінні, що й неусвідомлені ідеї. Ідея, власне, лишається та сама, байдуже, усвідомлена чи неусвідомлена; різниця виникає тільки в одному аспекті, отож можна сказати, що відповідає неусвідомленій ідеї. Натомість афект — шлях відпливу, розряд енергії, і його треба розглядати зовсім інакше, ніж ідею. Без глибокого дослідження і перевірки наших гіпотез про сутність психічних процесів ми не зможемо сказати, що відповідає афекту в неусвідомленому. Братися до цього завдання нам зараз незмога. Проте ми збережемо щойно здобуте враження, що розвиток страху тісно пов’язаний із системою неусвідомленого.

Я сказав, що перетворення в страх, або, ліпше, розряд у формі страху, є найбезпосереднішою долею лібідо, яке зазнало згнічення. До цього я повинен додати: не єдиною або остаточною долею. При неврозах відбуваються й процеси, які мають зупинити цей розвиток страху, і з допомогою різних засобів їм це вдається. Наприклад, при фобіях можна виразно розрізняти дві фази невротичного процесу. Перша переймається згніченням і перетворенням лібідо в страх, пов’язаний із зовнішньою небезпекою. Друга полягає у вибудові засторог і гарантій, які