Читати книгу - "Американська пастораль"

І от дівчинка отримує посилку, а з неї такий сморід, що аж небо знудило. Дівча в сльози, мати надзвонює до нас… А до батька хоч санітарів викликай. Він почувався, ніби його зганьбили. І вони з Джеррі посварилися, і то так, що до смерті мене налякали. П’ятнадцятирічний хлопчисько — і щоб так верещати на рідного батька! «Я маю право! В мене є права!» Мабуть, за п’ять вулиць від нас було чути, що він має право. Джеррі не вміє відступати. Він не знає, що це таке. А тепер він верещатиме не на сорокап’ятирічного чоловіка, а на дідугана, якому сімдесят п’ять і в якого стенокардія. І все закінчиться не розладом шлунку. Не головними болями. А найсправжнісіньким інфарктом». — «Не буде інфаркту, заспокойся, мамо». — «Я зробила щось не так? У житті не рухала чужих листів. Та як він хотів послати все це Сьюзен? Вона ж язика за зубами не триматиме. Зробить те саме, що й тоді. Використає це проти Джеррі — неодмінно йому розповість. І тепер уже Джеррі уб’є його». — «Джеррі не вб’є його. Він не хоче вбивати його і не вб’є. Відправ листа, мамо. Він у тебе?» — «Так». — «Конверт не пошкоджений? Ти не порвала його?» — «Мені сором зізнатись, але я потримала його над парою. Конверт цілий. Але я не хочу, щоб це вбило його». — «Нічого не буде. Він міцний. Не встрягай в їхні справи, мамо. Відправ Сьюзен і листа, і чек. А коли зателефонує Джеррі, піди з дому погуляти». — «А якщо йому знову заболить у грудях?» — «А заболить, викличеш лікаря, як того разу. Просто не втручайся. Від себе самого ти його не захистиш. Пізно вже». — «Дякувати Богу, що в мене є ти. Ти єдиний, до кого я можу звернутися. У вас свого клопоту вдосталь, ви стільки натерпілись, але все одно ти єдиний в сім’ї, від кого я чую щось осмислене».

— Дон тримається? — запитав його батько.

— Так, у неї все добре.

— Виглядає на мільйон доларів. Знову схожа на саму себе. Покінчити з коровами — пречудова ідея, мудрішого ти ще нічого не придумував. Мені вони ніколи не подобалися. Я ніколи не розумів, навіщо їй це. І молодчина, що зробила підтяжку. Я був проти, але помилявся. Як останній ідіот, визнаю. Цей хлопець постарався на славу. Дякувати Богу, що по нашій Дон зараз не скажеш, скільки довелось їй пережити.

— Він чудово все зробив, — сказав Швед. — Стер страждання. Повернув їй обличчя. — Більше вона не буде дивитися на себе в дзеркало і бачити в ньому хроніки свого нещастя. Геніально: дивися просто перед себе і надихайся своїм відображенням.

— Але ж вона продовжує чекати. Я бачу, Сеймуре. Матері таке бачать. З обличчя, може, і зітреш страждання, але з душі не витравиш. Обличчя обличчям, але вона таки чекає, сердешна.

— Дон не сердешна, мамо. Вона — боєць. У неї все гаразд. Їй вдалося багато чого подолати.

Це правда: весь той час, поки він героїчно терпів нещастя, вона долала горе, крок за кроком — спочатку була просто вбита, знищена горем, відчувала його нестерпність, а потім скинула його з душі, як дерево скидає листя. На відміну від нього, вона не пручається ударам, приймає їх, падає під їхньою силою, але потому підводиться і вирішує самовідтворитися. Кожен її крок гідний захвату: спочатку відмовляється від імені, яке дочка знівечила, тоді покидає будинок, якому також перепало від дочки. Зрештою, це її життя, і Дон відбудує з руїн себе справжню, чого б їй це не вартувало.

— Мамо, годі про це. Ходімо зі мною, я хочу розпалити камін.

— Ні, — сказала вона, готова заплакати. — Дякую, любий. Я побуду тут з татом, подивлюся телевізор.

— Ти цілий день дивилася. Ходімо, допоможеш мені.

— Ні, любий. Дякую.

— Вона чекає, коли там доберуться до Ніксона, — пояснив батько. — Коли доберуться до Ніксона й устромлять йому в серце осиковий кіл, мати буде на сьомому небі від щастя.

— А ти хіба ні? — запитала вона. — Він не спить, — пояснила вона Шведові, — і все через отого мамзера. Серед ночі шпарить йому листи. А я мушу бути цензором, а деколи просто відбирати в нього ручку, бо лається мовби швець.

— Ця падлюка, ця мерзота паршива! — промовив гірко батько. — Бридкий фашистський посіпака! — І він, чимраз більше розпалюючись, вибухнув тирадою на адресу президента Сполучених Штатів, яка за ступенем ядучості не поступалася б шедевральним інвективам і самої Меррі — з урахуванням заїкуватості, яка робила її обурення не менш нищівним, аніж кулеметна черга. Ніксон своїми діяннями звільнив батька від усякої поваги до нього, як Джонсон колись звільнив Меррі, й він міг дозволити собі казати на його адресу все, що заманеться. Схоже було, що лаючи Ніксона на всю губу, Лу Левов просто імітує лайливу ненависть онуки до Джонсона. Ніксона геть! Під суд його! Усі методи добрі! Не буде Ніксона — все стане на свої місця. Якщо намастити Ніксона дьогтем і викачати в пір’ї, то Америка знову буде Америкою, без цього всього свавілля, без насильства, без злості, без божевілля й ненависті. Посадіть його в клітку, посадіть цього пройдисвіта — і в нас знову буде велика країна!

З кухні вибігла Дон — що там сталося? — і от вони вже всі залилися слізьми, обійнялися, попригорталися одне до одного та й плакали всі разом на своїй великій веранді, наче ту бомбу підклали під їхній будинок, і після вибуху вціліла тільки ця веранда. І Швед нічого не міг вдіяти ні з ними, ні із собою.

Ще ніколи сім’я з такою силою не відчувала свого краху. Попри всі Шведові зусилля пом’якшити шок від пережитого в той день жаху і не дозволити своєму розуму звихнутися — попри рішучість, з якою він спробував залатати дірки, що з’явилися у його захисній оболонці, коли він бігцем здолав тунель і знайшов свою машину на цій похмурій Даун-Нек-стрит цілу та неушкоджену на тому ж місці, де її залишив; попри рішучість, із якою він удруге спробував відновити свою захисну оболонку, пошкоджену телефонним розносом Джеррі, попри рішучість і втретє зібрати в кулак свою мужність — коли він стояв із автомобільним ключем в руках на парковці, під спіралями колючого дроту, попри те що тримав себе в