Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

       - Тобто, історію змінити не можливо, - закусив нижню губу пан Заправлюд.

       - Я не знаю. Це лише мої міркування. Думаю, ніхто про це нічого точно не знає. А може, кожний випадок особливий.…. А чому я не подобаюся твої дружині? – Раптом запитав Олень. Він і сам не очікував від себе такого нахабства. Пан Заправлюд, судячи з всього теж. Він так смикнувся, що хлопець вже пожалкував, що спитав.

       - Це не через тебе. Мабуть, через твого далекого родича. Ну, у тебе ж були сестри? Ось хтось з них мав далекого-далекого пра-пра-правнука, який одружився із сестрою моєї дружини. А вона винить його у смерті сестри.

     - Він її вбив? Кинув, а сам втік? Віддав гібридним Драконам в обмін на свою свободу?

      - Та ні. Який ти кровожерливий. Просто вона поїхала рятувати сиротинець від гібридів. Вихователі розбіглися. То вона показала найстаршій дівчинці, як керувати автобусом, а сама відволікла увагу гібрида і поїхала на іншій машині в протилежний бік. За планом, вона мала стрибнути у річку. Але машина зламалася, і вона не встигла добігти до води, - голос у пана Заправлюда став геть сумним.

       - І твоя дружина сердиться, що чоловік їй не допоміг?

       - А? Ні. Він тоді вже сам загинув.

       - То чого вона звинувачує його? – Не зрозумів хлопець.

       - Бо Єфросинія не встигла добігти до річки. Вона… була на сьомому місяці … Тож, моя дружина і вважає, що фактично Єфросинія загинула через свого чоловіка.   

       - Може, їм там, за мостом… краще, - спробував заспокоїти Олень.

       - Мені би твій оптимізм, - гірко промовив пан Заправлюд.

      Сірий камінь, на якому сиділи Олень та тато Фросі, зарухався, і чоловік із хлопцем впали на землю.

      - Всі ці подорожі у часі – дурня, малята, - сказав той, на чиїй спині вони сиділи. – Живіть у своєму часі і радійте життю, такому, яке воно є. Приємно познайомитися. Я – місцевий Лісовик.

       Коли Олень повернувся до тунелю, Огняна вже фиркала, тупала ніжкою та була розлючена. Хлопець припустив, що якби панна-Дракон не поважала правила пожежної безпеки, то напевно випустила б дим з пащі… тобто роту.

       Огняна сунула хлопцеві пакунки та листи і наказала зазирнути до пани Клави. Олень зітхнув та поплентався до хатинки колишньої судді.

      - Заходь, - почувся голос пані Клави, після того, як хлопець постукав у двері. Сама господарка сиділа на ослінчику перед дзеркалом, а одна з сестер-близнючок на прізвище Бондар (Олень ввесь час їх плутав), робила поважній пані зачіску.

      - Ти щось хотіла?

      - Так. У мене лист до Христинки. Де ж він? – Вона задумалася. – А! Я його залишила у комп’ютерній.

     - Я пошукаю, - відповів хлопець і рушив до комп’ютерної.

      - Ти не мав права розповідати йому! – Гримів з комп’ютерної голос мами Фросі.

     - Я знаю. Але я не збираюся просто сидіти і спостерігати, як життя…, - пан Заправлюд побачив у дверях Оленя. – А, Олень…. А ми тут…

      - Я за листом пані Клави, - пробурмотів хлопець. Йому здалося, що він підслухав якусь важливу розмову. Яка, однак, не призначалася його старезним вухам.

     В той час, як Олень шукав в паперах колишньої судді листа, пані Заправлюд пояснювала:

       - Це таке неподобство, з боку мого чоловіка. Він не мав права розповідати лікарю про хвороби інших. Але ж ні! Він вважає, що він має право розпоряджатися таємною інформацією заради рятування життів, - і вона посміхнулася. Оце вперше Олень бачив, як пані Заправлюд посміхається. Посмішка, щоправда була не дуже щирою.

        Закінчивши свої обов’язки тунельного листоноші, Олень налетів на В’ячеслава.

       - А, Олень! Вітаннячка! Як там все?

       - Єфу я сьогодні ще не бачив, - відповів Олень червоному співрозмовнику. – А нагорі був туман. Але вже розсіявся.

       - То, може, підемо погуляємо? О третій?

       Олень знизав плечима та кивнув.

       О третій годині дня, В’ячеслав примчав до штабу, сповнений ентузіазму.  Він раптом згадав, що в  дитячі часи Оленя люди добре володіли мечами. Тож, прибулець з минулого міг би навчити місцевих декільком прийомам.

      - Та я вже нічого не пам’ятаю, - відбрехався Олень. Він, Фрося та В’ячеслав стояли на сонячному літньому лузі. А веселі метелики радісно літали від однієї жовтої кульбабки до іншої.

      - То давай, візьмемо палиці за спробуємо, - запропонував юний ентузіаст.

      - Правильно, - кивнула Фрося. – Поколотіть один одного. Може, зуби виб’єте, чи око. Буде дуже гарно.

      - Не бачу ентузіазму з боку чарівної панни, - ображено мовив В’ячеслав. – В давні часи жінка віддавала перевагу найсильнішому. Правда ж? – Він спробував знайти підтримку в Оленя.

      - Не знаю, як там у давні часи. І чесно кажучи й знати не хочу! – Ледь не тупнула ногою дівчина. - Але ми маємо користуватися мізками, а не м’язами.