Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Ти не виглядаєш засмученим.

— Та набридло все. Холера! Ми отримали те, чого заслуговуємо, — хмільний Корній ударив келихом по столу так, що посудина підстрибнула. — Треба було змінювати щось одразу після війни, а не чекати, доки півень у сра-ку клюне! Я пропонував ідеї. Я бачив, що інакше Орден помре! Але вони продовжували робити все так, як робили завжди, бо не вміли інакше, йшли до прірви... А я? Що я? Хіба мене слухали? Наймолодший осавула, що він там знає! Я пропонував брати необернених. Так, без срібної клямри, так, після гарту й перевірки! Нехай без прокляття, нехай без дубів, можна було б щось вигадати... Ми отримали б чимало охочих, певен! Але ні, вони вперлися рогом у традиції. І от — усе проґавили, а тепер бідкаються. Тьху!

— Необернені, — повторив замислено Северин.

— Так! Ми завжди приймали добровільно обернених. А тепер ніхто не хоче приймати прокляття. Але й тут ми могли щось вигадати на власну користь! Наприклад, не можна інфільтрувати тривалого агента через місячне ярмо, а з необерненим — будь ласка! Крота можна засилати куди завгодно на довгі роки, як це робить Варта, — Корній махнув рукою, допив ще гальбу і додав утомлено: — Але байдуже. Ми вимремо, як древні хижаки. Туди нам і дорога!

Северин завжди вважав Раду Сімох спілкою наймудріших лицарів Ордену, ніколи не сумнівався в їхньому авторитеті, навіть кривава бійня під Стокгольмом не порушила його віри в осавул. Після зізнань Колодія та усвідомлення глибини тієї ями, де опинився Орден, його непорушна віра у винятковість верховних авторитетів розтанула. Спочатку він ідеалізував батька, потім Раду Сімох... Певно, ніколи не варто вірити в інших сліпо й безсумнівно — болючішим стане розчарування.

Київ тим часом готувався до свята: обрання нового гетьмана траплялося нечасто, тому відзначалося гуляннями по всьому Гетьманату, особливо у столиці, і навіть листопадова негода не могла тому завадити. Вулиці ретельно прибиралися, між будинками натягували гірлянди, всюди майоріли жовто-сині прапори, ліхтарні стовпи прикрашали чорні й червоні стрічки — кольори герба Равич, кобзарі грали на майданах, з численних плакатів на стінах розмахував булавою Богдан Хмельницький з підписом «Vid Bohdana і donyni!». У день інавгурації Урядовий квартал оточили численні сердюки; до залу Чорної ради прибували представники із Наддніпрянщини, Поділля, Волині, Галичини, Закарпаття, Причорномор'я, Таврії, Запоріжжя, Слобожанщини, Буковини та Сіверщини, посли союзних і дружніх держав, численні високі сани греко-католицької, римо-католицької та православної церков, представники магометанів та юдеїв, воєводи полків і керманичі цехів, військові, газетярі та багато інших — всі без винятку зазнавали суворої перевірки гвардійців у білому.

Запрошувати верхівку Сірого Ордену на присягу нового гетьмана було давньою традицією від часів Хмельницьких, і неприємний розголос останніх місяців не міг порушити її. Рада Сімох у старомодних одностроях нагадувала гурт прокажених, що випадково замість лепрозорію потрапив на весілля, — всі трималися осторонь чересів із трьома клямрами. Северин, утім, цим не переймався, бо до їхньої компанії несподівано долучився Савка Деригора. Брат Павич також мав на собі лицарський однострій, хвостиком ходив за Вірою, безперестанку смикав приліплене за вухом перо і радісно посміхався, не відповідаючи на жодне запитання Чорнововка.

— Сестро... А Павич теж має дар? — не втримався Северин, поки делегація сіроманців стояла в черзі на вході до зали.

— Так, — відповіла Віра. — Я намагалася збагнути цей дар... Але не змогла. Тортури змінили Павича, і його дар також змінився. Сам знаєш, він не говорить про це.

— Каже, що то секрет.

Попереду гвардієць перед дверима вимагав від Данилишина прибрати каптур, але отримав дулю під ніс.

— Гадаю, Павич сам не розуміє природи власної сили і не знає, як пояснити це стороннім. Хай там як... Він зміг це опанувати, — Віра замислено глянула на Савку, який стовбичив поруч із задертою догори головою. — Мені здається, що він бачить усе інакше. Можливо, суміш нашого світу та Потойбіччя? Хтозна. Нашої уяви замало, аби збагнути його силу.

Черга посунулася і делегація Ордену нарешті потрапила досередини. У залі Чорної ради було тісно, гамірно й задушливо.

— Ходіть із Савкою на балкон, — раптом Віра отетеріла на кілька секунд. — І гарно запам'ятай наступне...

Вона прошепотіла адресу. Северин повторив.

— А навіщо...

— Я не знаю. Ти потім зрозумієш. Іди, Щезнику. Нехай Мамай допомагає.

— Наказую вижити, — додав Іван Чорнововк.

Колодій махнув йому рукою, а Яровий підбадьорливо кивнув. Северин піднявся на другий поверх, де скупчилися гості другого ешелону, та став поруч із Савкою, який тримався біля самих перил.

— Чорний вовк, — усміхнувся Павич, ніби вперше його побачив.

— У тебе перо трохи облізло, — зауважив Северин.

— Подарувати нове?

— Хмара скупчилася. Перехресні стежки! Полечу разом із шуліками, — Савка сполохано озирнувся.

— Вважатиму це згодою.

З балкону зала виднілася як на долоні: Рада Сімох розсілася неподалік трибун, гвардійці вишикувалися під стінами, потік гостей висихав, доки не лишилося вільного місця ані внизу, ані на балконах... За кілька хвилин церемонія розпочалася.

Оркестр заграв державний гімн, хор заспівав, присутні підвелися й поклали руки на серця. Долоня Северина торкнулася тьмяного золота ниток, якими на кунтуші було вигаптовано обрис Мамая. Очі бігли рядами людей. Можливо, Панько таки мав рацію — якщо навести докази змови перед усім панством, є шанс бути почутими...

Хор замовк разом з оркестром. Останні звуки прокотилися під куполом і зала зашаруділа, вмощуючись зручніше. На трибуну зійшов католицький архієпископ Мар'ян Дубровський — за традицією, кожного гетьмана висвячував голова його конфесії. Архієпископ розлого, із довгими цитатами латиною, мовив про святість Бога та влади, про самовідданість та служіння, про підлоти й переступи, про мудрість та справедливість, і так ще багато тягучих хвилин, аж поки на трибуні його не змінив невисокий чоловік у білому — Яків Яровий. Його появу зустріли оваціями, не востаннє завдяки тому, що промова архієпископа нарешті скінчилася.

Северин аплодував і розглядав Якова, не схожого ані на Миколу, ані на Ярему Ярових. Той шанобливо став на коліно; архієпископ благословив та поклав на плечі золотий ланцюг гетьмана. Під нову хвилю овацій Яровий підвівся та поклав правицю на Біблію. Зачитав клятву гарно поставленим голосом, який було чутно у всій залі — аж дивно для такого невеличкого чоловіка. Певно, потужний бас є родинною рисою Ярових, вирішив Северин.

Після присяги до Якова наблизилися маршалки Рад. Урочисто оголосили шановному панству про