Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

— А щоб ви рачки лазили…

Це  не те, що я очікувала побачити. Я уявляла коней, карети та вбрання часів Ренесансу. Присягаюся, у мене ледве не навертаються сльози захвату. Магія повсюди. Вона левітує в повітрі темряви вечора, представлена у вигляді вогняних кульок, через що зовсім не холодно.

Повітря розносить ритмічну гру скрипки за сотні метрів. Музика так нагадує сучасну та людську, що мені паморочиться. Головна площа заставлена столами у вишуканих золотих, рубінових та срібних скатертинах, їх переповнюють наїдки та традиційні справи, в яких вчувається кориця.

Шоколадний фонтан, графини та вишукані склянки, напої, солодощі та канапе на витончених блюдцях. А в центрі площі… магів так багато, вони такі різноманітні, що, схоже, я поспішила з підсумками стосовно тутешнього суспільства.

Штучні зілеї мерехтять в дівочому волоссі або закладені за вуха. Пасма здебільшого сплетені у високі зачіски та мерехтять зірками, особливою магією. Наче людський лак, але потужніший. На руках у більшості рукавиці всіх відтінків. Чула легенду, що рейлі завжди ходили на бали в рукавицях, не дозволяючи себе чіпати, а коли знімали їх, щоб торкнутися когось, то буквально віддавалися «коханому».

Власнику вони віддавалися.

Частина суконь має прозорі пухкі рукави, стягнуті на зап’ястках срібними браслетами, в яких мерехтить рубінове, сапфірове, смарагдове або срібне каміння. Це єдине, що вказує на стихію, бо сьогодні майже всі вбралися не за кольором, а так, як забажали. Також в зазначених сукнях вирізняється прозорий клаптик тканини на талії, що дозволяє бачити живіт та легка мерехтлива спідниця. Це або писк моди, або щось історичне.

Історичне та відверте.

Чоловіки… У деяких чорні піджаки оздоблені нитками під колір стихії. Дехто вдягнув бежеві рукавиці, а комірець сорочок такий срібний, що аж блимає в очах.

Я спиняюся занадто далеко від основного дійства, однак сюди також долинає музика, відбиваючись об споруди довкола. Мені слід перевести подих, вивчити натовп звідсіля, бо нікого немає в чорній сукні.

Жодна дівчина не вдягла чогось настільки оголеного, настільки вульгарного, сяйливого та, трясця, чорного!

Тільки Дінара Дільшат.

Танці мені не відомі, але наступним має бути звичайний повільний танок, який не потребує підтримок, дивних обертів та кружляння поміж іншими парами.

Кілька магів шепотять щось, тікаючи від урочистостей, щоб побути наодинці, а тоді з-за дерева виходить Суджі. Я вивчаю смарагдовий блиск, яким оздоблені її прозорі рукави. Талія підкреслена великим бантом, а сама сукня сягає середини гомілки. Суджі мала впевненість взути підбори, щоб бути ще вищою, але волосся лишила рівним. Воно переливається під променями Місяця.

Мої вуха шоковані тим, наскільки скрипка може бути прекрасною. Ця мелодія нагадує мені «In the middle of the night», і саме тоді я справді усвідомлюю, що музика — це інструменти та спів. Чому я так сильно відділяла магічну від людської? Хіба ми не маємо точно таких же інструментів? Хіба процес творення пісні не ідентичний?

Ніхто не танцює. Просто розмовляють та смакують закусками.

Подруга затуляє рота долонею, вивчаючи мене з ніг до голови. На її нігтях виблискує чорний лак, а от я не маю відповідних матеріалів для манікюру, тільки кутикулу підрізала годину. На вуха вдягла маленькі сережки.

Звук арфи огортає теплом.

— Святий Духу, ти виглядаєш… — її шепіт такий гучний.

— Як? — ледь обертаюся до неї. Обережно поправляю  густо накручені пасма довжелезного волосся. Я витратила на них частину вечора, а тоді перетворила очі на витвір мистецтва, пораючись з чорними кольорами.

— Як Королева Ночі.

Це тішить. Я справді обожнюю цю довжелезну обсидіанову сукню з кількашаровою спідницею та вирізом праворуч, що тягнеться вздовж всієї ноги. Верхня частина не має рукавів, все тримається на грудях, так би мовити, з Божою силою, а спина також на половину оголена.

Вдома я мріяла про таку сукню, але тільки зараз усвідомлюю, що ніхто з людських майстрів не зробив би чогось подібного. Чогось настільки просякнутого магією та зорями.

Я взула свої людські підбори, перетворюючись на жінку з подіуму, і тепер звисока оглядала натовп. Я навіть не зняла підвіску рейлі, бо вона так само додавала чогось особливого та мерехтіла.

— Але звідки вона в тебе? — питає Суджі, допоки ми наближаємося до натовпу, і в мене крутить шлунок. — Я принаймні маю знайомих та гроші.

Я закусую вуста в яскравій червоній помаді.

— Маю здогадки.

Мені лячно, і я не розумію чому. Слід позбутися цього відчуття та зосередитися. Час знову стати самовпевненою Дінарою Дільшат, яка мала пихатість цілий день бігати коридорами та «випадково» врізатися в істинних магів, хапаючи їх за оголені руки, щоб типу не впасти.

Я киплю силою.

— Інес годину тому кликала мене до себе, — веде Суджі, поки ми рушаємо до фуршету, сміливо відповідаючи на дикі погляди, кинуті на наше вбрання. Сукня шелестить, як і має. Я Полярна зоря в цьому сяйливому небі.

— Нахіба?