Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Крок за кроком я дійшла до межі – до незримої лінії, проведеної крізь моє життя, після якої все зміниться. Екзамени складено. Ще кілька днів на всілякі перездачі й два тижні канікул – мій шанс розкрити таємницю минулого. Моя потреба довіритись Катрі.

– О, Ейві, це було неймовірно! – вигукнула вона.

Я знову обвела поглядом залу. Наступний студент завмер перед ареною, та очі присутніх не відривались від мене – Ейворі Сніжної, що знищила чорнокнижника, здолала п’ятьох барсів замість одного. Я відчувала погляд ректора: він наче знав про перелам у мені, про якийсь відчайдушний крок, на який я готова.

– Ходімо, Катре, – промовила я.

Але при виході нас перестрів Ждан. Його чуприна врешті повернула собі колишній благородний відтінок.

– Катре, я чув, ти зробила пречудовий обігрівач на екзамені…

– Ну, та й що?

– Катре, я б хотів…

– Для тебе – Катаріна!

Я склала руки на грудях. Вони гризуться так по кілька разів на день, і це незрозуміло для мене. Ба більше: це вже дратувало мене. Чому він щоразу перепиняє її і каже якісь недоладні слова? Чому вона відповідає щоразу так грубо, хоч це їй не властиво?

Книга лише безнадійно зітхала на такі мої думки.

– Гаразд, Катаріно, – з притиском вів Ждан. – Скажи мені, Катаріно, як ти дивишся на те, щоб якось зустрітись… і поговорити про обігрівач? При заході сонця?

– Про обігрівач? – звискнула вона.

– Про обігрівач!

– Отой, що я зробила на екзамені?

– На екзамені!

Мені набридло. Я мала плани значно важливіші, ніж їхні суперечки. Вони збирались гарчати отак до самої ночі, та я процідила:

– Ходімо, Катаріно.

Вони аж здригнулись, почувши мій голосок. Я рідко брала на себе ініціативу, але зараз була, як ніколи, рішуча. Оскільки Катря не поспішала нікуди йти, то я схопила її за руку та допомогла. Ми спинились у кімнаті в гуртожитку. Катаріна глипала на мене великими очима.

Одначе мене знову поглинула внутрішня боротьба. Я вже стільки разів переступила через себе: перестала сахатись людей, звикла до рукостискань, до харчування чужою їжею та проживання у чужому іглу! Та як же важко переступити ще раз – розкритися подрузі, оповісти про Полярну пустку та сподіватись на спільницю у викраденні артефакту.

Катаріна зітхнула й пройшла до свого столика.

– Попереду канікули, – мовила вона, пересуваючи речі. – Знаєш, я б могла щовихідних заходити до батьків: між Підліссям та Сонячним Містом чудовий такий портал… Але грошей в мене, лише щоб скористатися ним на канікули. До речі, які в тебе плани? Признаюсь, я мріяла запросити тебе до столиці. Втім…

– Катаріно, – промовила я.

Вона аж поїжилась.

– Бр-р-р! Ти так страшно це кажеш: «Катаріно!»

– Катаріно, – ще раз повторила я, добираючи слів. – Я б хотіла… довіритись тобі.

Вона так і завмерла. Стояла спиною, і я намагалась уявити вираз її обличчя. Захоплений полиск в очах і трепетний подих на вустах? Розширені зіниці та зрожевілі щічки? А раптом – зловтіха шпигунки, яку приставили до мене?.. О, ні. До мене повернулось суворе доросле обличчя. І було щось таке у виразі її очей, що я зрозуміла: вона знає.

З плечей мені наче звалився тягар.

– Ти знаєш, що я з Полярної пустки, – промовила я.

– Знаю, – підтвердила вона.

Я голосно видихнула. Наївна! Як можна жити в одній кімнаті з вигнанкою і не знати про це? Дивитись, як вона вперше побачила ванну чи гребінець? Їла сирник?.. Стояти перед Великою стіною і ставити навідні запитання, щоб вкотре підтвердити здогад?

Дарма я готувалась до сповіді! Коли я підвела погляд, Катря стояла весела й дитяча, як завжди.

– Отже? – грайливо всміхнулась вона. – Тепер мені можна розпитувати про іглу та Крижаних змій?..

– Нема там ніяких змій, – огризнулася я. – Ти допоможеш мені викрасти Око всепам’яті?

– Викрасти що? – сторопіла вона. – Чекай… Ти шукаєш батьків?

Я знову голосно видихнула. Не щодня дізнаєшся, як легко вгадати твої найпотаємніші думки. Катря поспішила аргументувати здогад.

– Ти з Полярної пустки, – сказала вона. – Але ти не могла народитися там. У вигнанців магічний ген такий слабкий, що спить століттями, а якщо й прокидається, то потенціал розміром з пилинку. А це зовсім не те, що маєш ти. Приміром, ти знаєш лише те, що тебе пронесли через браму і хочеш прослідкувати траєкторію. Отож я подумала… ти шукаєш батьків?

«А ти сподівалась, що лише твоя ясна голова могла народити такий план», – буркнула Книга.

– Ми подруги, Ейві, – всміхнулась Катаріна. – Ти врятувала мені життя, і з тобою я піду навіть на кримінал. Хоча… Чесно, я в житті такого не вичворяла! Та не такий це вже й злочин. Просто так вони не позичать, а тобі ж треба… А ми їм повернемо… Слухай! – вона аж загорілась ідеєю. – Післязавтра все їхнє сімейство їде на засідання комітету, і залишиться тільки Ждан. Тоді ми його звабимо…