Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Боюся, Власт покине місце першого мечника академії, – видихнув Криштоф Довбень.

Не надто довшим був герць Стефи. Їй випала виверна – звироднілий родич дракона, менший за розмірами, та навряд чи менш небезпечний. Передні лапи чудовиська зрослися з крилами, та йому вистачало й того, щоб роздерти жертву за лічені миті. Стефа й оком не повела. Зненацька вона застосувала одне з найпотужніших прадавніх заклять вампіричної магії, якого не показувала ніколи раніше. Уся кров, що текла судинами виверни, краплями вирвалась назовні, застигла багряною хмарою – і впала на підлогу.

Признаюсь, мені стало моторошно, коли уявила, що Стефа могла зробити таке з кимось із людей. А проте, очевидно, що закляття такої вбивчої сили було справді важким і виїдало мало не весь резерв, якщо вона застосувала його тільки зараз. У цьому полягала різниця між передовими студентками нашої групи – Стефою Кривавою та Сарою Булькою. Перша не гребувала показати могутність власної магії, а друга обходилась без магії зовсім чи використовувала найслабші із заклять.

Втім, ще один поєдинок зацікавив мене – Ждана Липи. Я навіть трохи змінила своє ставлення до нього. Як завжди, на подібних екзаменах арена проєктувала не лише почвару, а й середовище її проживання. Під ногами Ратмира чавкало болото, Стефа стояла поміж скель, а Ждан опинився на лісовій галявині. Там пурхали метелики, цвіли квітки, а під деревом спинилась дівчина. Вона й сама нагадувала ті пелюстки, серед яких причаїлась: ніжна, тонкостанна, ясноока… Насправді ж це була мавка – дух Лісу. І це не була найлютіша нечисть на світі – це був страх Ждана. Чого ж лякався мечник-фантомник? Невже її вигляду чи методів убивати? Ні, він боявся заподіяти біль істоті, що так схожа на звичайну невинну дівчину.

Та коли справа дійшла до сутички, Ждан не вагався.

Нарешті – моя черга. Я була певна своїх сил і лише на мить завмерла на порозі арени. Усе покрив серпанок. Він ставав усе щільнішим, аж доки не перетворився на снігову завісу. Морозне повітря торкнуло легені… Крізь морок заметілі блиснули зелені вогні. Та я знала одну річ: Пустельні барси полюють зграями. Видно, таким сильним було це переконання, що арена перебудувала сценарій.

Коли всі бороли одного ворога, я отримала п’ять. Замість атакувати почвару попереду, я метнулась вбік, і в повітрі клацнули щелепи барса, що скочив мені зі спини. Я ще ковзала по льодяній поверхні та крижаними різцями пронизала двох кішок, що були найближче. Аби ж в агонії вони не ставали ще небезпечніші…

Просто перед обличчям мені майнула морда почвари – як Сара Булька, я відбила її Книгою. Метнулась на землю і, лежачи, заморозила барса, що ледве не перегриз мені горла. Я вмить підхопилась і пустила нову хвилю різців. Хоч би якою пораненою не була почвара, вона не видасть ні звуку… Сніг завихрив сильніше, я не бачила й не чула ворогів. Скількох я вбила і скільки залишилось? Скрадаються зі спини та з боків?..

Клятий сніг! Я зрозуміла, що робити. Я ввібрала його в Книгу, нагострила – і всю арену пронизали крижані шпичаки. Кількох барсів вони наздогнали у стрибку, а решту пришпилило до землі. Тільки плямиста лапа здригалася мені перед носом. Нахромлена почвара хотіла дотягтися до своєї вбивці… Але згасли останні зелені вогні – відімкнулась арена.

Зала студентів дивилась на мене, німа.

– Що це за збій? Чого їх було п’ять? – фиркнув Криштоф Довбень.

– Болотні вогні проєктуються парами, – зауважив Лука Сизий. – Чому ж барсам не можна?..

– По-твоєму, пара – це те саме, що п’ять?..

Я роззирнулась. Які емоції полонили всю залу? Схоже, це справді був епічний бій, навіть Ратмиру й Стефі було далеко. Та чи не видала я свого єства таким рідкісним страхом – Пустельними барсами? Хай там що, це більше не мій страх. Це всього лиш болісний спогад, який я перемогла.