read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 98 99
Перейти на сторінку:
з бочок і барил, вибиваючи чопи. Пушкар гукав, щоб вернулись, але його ніхто не слухав. І тоді з-за Греневого лісу налетіли три сотні: рубали, сікли п’яних і напівп’яних, погналися за ними і вдерлися на їхніх плечах у ворота. Й розпочався справжній смертний бій у місті. Він скінчився аж увечері, й тоді в табір Виговського принесли наштрикнуту на списа голову Пушкаря. Його довгі тонкі вуса були вмочені в кров і висіли як поворозки.

Це побоїще не стало насправді величним, переможним для Виговського. По Україні покотився поголос, що свої побили своїх, а хто там правий, невідомо.

ІХ

У вікно тупо вдарили литаври, і тужний голос півчої. Маруся підійшла до вікна. Їхня вуличка виходила на шлях і вона бачила густий натовп, і корогви над головами і чула плач.

– Кого це ховають, мамо? – запитала.

Мати подивилась на дочку, в її очах були тільки біль та муки.

– Полковника Пушкаря. Він був недобрий до тебе, дочко.

– Бог йому суддя, – перехрестилася.

Сіла на лаву, взяла в руки шитво, але не шилося – голка не слухала її. А хотіла вишити соловейка, того, який співав їй з Грицем.

Іван сидів у садку в Марусі, але не на лавочці, а біля її ніг. Говорив із мукою, зі стогонами:

– Марусю, ти знаєш, як я тебе люблю, як свою душу, як Бога. Мені не треба нічого. Живи, живи. Не хочеш вийти за мене, виходь за когось іншого, будь-який полтавський парубок матиме за честь і щастя стати з тобою на рушника.

Із-за гори сонце сяє,

Козак коника сідлає,

– співали дівчата на колодках в одному місці. А в іншому:

Не хочу я нічого, тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький.

І в третьому:

За лісом сонце засіяло,

Там чорний ворон закричав.

І все це її пісні. Вони входили в душу біллю, тугою.

– Виходь за кого хочеш. Тільки живи. А найкраще, звичайно, за мене. Я так леліятиму і дихатиму тобою.

Рука важко лягла на біляві кучері Івана.

– Хороший ти, Іване. Дуже хороший. Але ж не мій.

Х

Москва не зупинилася на погромі Пушкаря. Знайшли іншого гаряче охочого до булави: Безпалого. Йому дали грошей, провіанту, зброї, знову збиралися дейнеки, грубники, гультяї. Владарювала у війську горілка. В зимі, в глибоких вище людського зросту снігах, сталася битва, важка, кров замерзала на кунтушах, пальці не тримали шабель. Безпалий з його військом був розгромлений вщент.

І тоді Москва посунула на Україну своє військо. Його вів боярин, князь Трубецький, славетний у попередніх битвах. Військо йшло на Україну, дійшло до Конотопа і там наткнулося на ніжинський полк полковника Григорія Гуляницького, прихильника Виговського. Гуляницький замкнувся в місті й почалася облога. Робили підкопи, закладали порох, але полк тримався. Й тоді туди прибув Виговський з військом. Залишивши за річкою Сосновкою піхоту, з кіннотою подався на виручку обложених. Але там ліворуч у рябих шатрах стояло все московське військо. Наперед виїхала славетна московська кіннота: вершники в броні, улани на добрих аргам, розгорнулися в один величезний вал і зі свистом, гиком, відомим монголо-російським ура (ура, ура, ура – смерть) полетіли назустріч козацькій лаві. Козацька лава спіткнулася, здригнулася, змішалася й кинулася навтікача. Московити мчали на відстані кидка списа і посвист їхніх шабель козаки чули на потилицях і спинах. З московітами мчали і пушкарівці, які записалися.

Іван Іскра, який був у козацькій лаві, в розпалі був вигнався наперед і тепер скакав позаду усіх. Чув – це нависає смерть, чув завивання шабель на вітрі, тупіт копит. Плеснув двічі по шиї свою кобилка, Калинку, й та все зрозуміла, надала ходу. Вона не бігла, не скакала, а слалася над землею. Прищурила вуха, закусила вудила. Скарб, а не кобилка, в безгоді вона перебивається десь на бур’янцеві, поцупить з чужого воза пучок сіна. А зараз вона вся вклалася в біг. І ось Іван минув двох козаків, ось ще трьох, і ще, і ще, і незабаром вже був по середині козацької лави. Калинка мчала як вітер. Перескочили Сосновку, частина по мосту, частина бродом. І враз струни литаври, як постріл, і голос: «Ділись».

Частина козаків подалась вліво мимо горба, частина вправо. На горбі в житі в шардах лежали козаки. Вдарили з гармат, рищалів, самопалів, мушкетів, і по московській лаві мов вихор промчав. Вони закрутилися, забасували в долині перед горбом. А наверху козаки, які були загатили Сосновку, відкрили загату і в долину ринула вода. Московська кіннота опинилася в воді, коні бовталися, грузли, падали. А козаки били ще і ще. А тоді з-за горба вилетів Виговський зі своєю кіннотою і татарами. Почалася рубка.

Перед Іваном майнуло знайоме обличчя і він відкинув шаблю. То був Левко Черкес, третій їхній з Грицем побратим. Замліло під серцем: як же доля зводить у шабельнім герці побратимів. Махнув шаблею в бік мосту:

– Туди. Втікай.

Незабаром усе було скінчено. Як писав один з найвідоміших російських істориків Соловйов: «На берегу речки Сосновки за два часа был уничтожен цвет русской конницы, лучшей в Европе».

Московити з кінноти, хто залишився, і піхота і артилерія, втікали до Путівля, одні залишались там, інші побігли далі, до Москви. В Москві зчинилася паніка, готувалися до оборони, носили казани з кип’ячою смолою і кип’ятком, каміння, колодки. Цар втік із Москви.

Здавалося б, ще одна нагода, ще один удар, і москалі розгромлені назавжди. Але знову ж український місточок до перемоги виявився хистким.

Величний воїн, переможець у п’ятнадцяти битвах, хоробрий і сильний, але не до кінця розумний, кошовий Іван Сірко в цей час ударив на Крим. Татари, які були у війську Виговського покинули його і подалися в свої краї. Виговський з військом відступав до Гадяча. Туди прибула польська делегація підписати мирну угоду, поляки самі були потріпані та ослаблені.

Трактат провіщав: дві держави Польща і Велике князівство Руське (Україна) укладають цю угоду про те, що входять в одно під скіпетрами одного, спільно обраного короля. Кожна держава мала своє військо, свою адміністрацію, свої гроші, свої університети, унія скасовується і миряни мають право вибору хто якому богу хоче молитись. Звичайно, ляхи херхелювали, їм була потрібна відстрочка, мирний час. Як і українцям також.

Проти тієї угоди москалі одразу послали по Україні свої ватаги, які нікому не тлумачили змісту угоди, а тільки – що знову кабальна угода з поляками. Намучені та натомлені віковічним польським гнітом, люди вірили і повставали проти тієї угоди.

Найгірше було

1 ... 98 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"