Читати книгу - "Роман шукає"

Де зберігався скарб після того, як Голобородько вилучив його з підвалу?

— Я перестрів Голобородька біля стадіону «Динамо». Ми спустилися в парк, сховалися в кущі. Юнкерс вийняв з холоші комбінезона та з кишень коштовності. Ми переклали їх у речовий мішок і однесли на Кузнечну вулицю до моєї мами.

Моя версія полетіла шкереберть: скарб зберігався зовсім не в Юнкерса, а в Бутька!

— Голобородько повернув вам усі коштовності? — спитав Федір Васильович.

— Ні. Я двічі нагадував, щоб він витрусив і те, що в кишенях. Та дещицю він все-таки залишив. Сережки із сапфірами, які потім подарував своїй коханці, два персні й кілька червінців.

— На яких умовах Голобородько погодився, — питав далі Федір Васильович, — видобувати скарб?

— Він вимагав половину.

— А ви скільки пропонували?

— Четверту частину. Сторгувалися на третині.

— Ви віддали цю третину Голобородькові?

— Віддав. Зразу ж і віддав.

— Які саме з коштовностей ви віддали?

— Голобородько зажадав тільки золоті царські червінці. Він одержав сто двадцять шість червінців та ще шість перснів до тих, які залишив собі сам.

— Куди він подів цінності?

— Не знаю. Може, віддав тій своїй коханці.

Я вийняв з шухляди і подав Бутькові аркуш паперу.

— Ось список коштовностей, складений фон Кроловим. Ознайомтесь.

Я, звичайно, не сказав, що список цей складений уже зі слів сина фон Кролова.

— З цього випливає, — зауважив Федір Васильович, — що майже весь скарб у вас, а отже, виходить, що ви вбили Голобородька і забрали ту частину, яку дали йому спочатку.

— Я казав неправду, — заквапився Бутько. — Голобородько не встиг одержати своєї частини скарбу. А хто його вбив — не знаю. І прошу занотувати, — підвищив він голос, — що скарбу цього я й справді не розтринькував, бо збирався повернути його державі. Але я не наважувався це зробити. Про це свідчить і мій заповіт…

Він не розтринькував скарбу. Як і його тато, він чекав перемін, сподівався на них у довгі роки «холодної війни», під час Берлінського конфлікту і Карібської кризи, аж поки не побачив, що той скарб так і залишиться мертвим вантажем. Ось тоді й почав його потроху реалізовувати. А цікаво було б пошукати в архіві, чи тримав і його тато при своєму скарбові таку ж записочку-заповіт?

— Звичайно, — лагідно погодився Федір Васильович, — і заповіт ваш ми долучили до справи. Та, мабуть, вам це зрозуміло, юридичної сили він не має, бо не завірений в нотаріальній конторі, — Федір Васильович приховав посмішку. — Але гарні ваші наміри, сподіваюсь, візьмуть до уваги судді.

Я знову вийняв із шухляди аркуш.

— Тридцятого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року об одинадцятій годині двадцять хвилин ранку у вестибюлі протезного госпіталю лейтенант Голобородько запропонував вам передати скарб державі і задовольнитися винагородою, яку вам дадуть. Що ви йому відповіли?

Бутько зіщулився і рвучко повернувся, ніби боявся, що за спиною у нього стоїть Юнкерс.

— Він… не зразу?.. Він ще… говорив?..

— Відповідайте на запитання.

— Я сказав… Я говорив, що треба зачекати… подумати…

— Ви боялися, що Голобородько сам зробить таку заяву і ви не тільки позбудетесь коштовностей… Адже неодмінно треба було пояснити, звідки ви знаєте про скарб, стало б відомо, що ви робили під час окупації.

— Я нічого поганого не робив! — істерично закричав Бутько. — Я не розстрілював! Я не був у зондеркоманді! Я був тільки оцінювачем коштовностей і золота…

— А хіба не ви розшукували в місті людей, які мали справу з коштовностями? — різко спитав я. — Хіба не ви виказували їх своїм хазяям-фашистам? А куди потім поділися люди, в яких, за вашою підказкою, відбирали цінності?

Бутько довго мовчав.

— Не знаю… Думаю, що німці їх знищували, — нарешті сказав тихо.

— Як вам вдалося заманути в свою палату Голобородька? — не даючи Бутькові отямитись, спитав я, одсунув шухляду, вийняв з неї ще один аркуш паперу.

Бутько подивився на цей папір скоса, з острахом.

— Сказав Голобородькові, що у мене в палаті є півлітра спирту, що я його сховав у тумбочці Щербини…

Виходить, і тут я помилився: Юнкерс зовсім не збирався розігрувати Щербину.

— Голобородько нахилився за пляшкою до тумбочки Щербини?

— Так.

— Ви попросили його подати вам косу?

— Так.

— Косу ви тримали рушником?

— Ні. У моєї піжамної куртки були довгі рукави…

Я склав навпіл аркуш, вийнятий перед тим із шухляди, і почав робити з нього коробочку. Це був чистий, не списаний аркушик…

Після допиту, коли Бутька вивели, до нас зайшов полковник Іванов послухати магнітофонну стрічку.

— Ну, що ж, — сказав він, прослухавши. — Звичайно, допит можна було б спланувати й краще… А в цілому — поздоровляю вас, товариші. Тепер ви, лейтенант Пузо, можете повернути золінгенівську косу її власникові Івану Павловичу Щербині. Ясна річ, зробити це слід не в робочий час. На добровільних, так би мовити, засадах…

Абстрактне мистецтво, мабуть, і справді не така вже дурниця, як про це пишуть у деяких статтях. Ярослав Макарович Іванченко підготував для всесоюзної виставки високу (вищу за зріст людини) й вузьку картину в тоненькій металевій рамці. Олія. Якби затулити нижню частину, ми побачили б цілковиту абстракцію — на блакитному, майже прозорому тлі веселкові смуги, які немов пульсують, міняться, ніби живуть самі по собі, залишаючи в душі глядача почуття святкові, піднесені, а може й урочисті. Абстракція? Звичайно! Хоч зараз виставляй цю картину у Гугенхаймському музеї.

Та коли знов одкриєш нижню частину, то побачиш, що це ніяка не