Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

останніх хвилин своїх пам'ятатиме П'єр Костадо підйом на пагорок, де конячина перейшла на ступу, пам'ятатиме тінь од коляски й візника на схилі дороги, шерех грозової вологої ночі та голос Рози, що виправдувала його брата і мимохіть звинувачувала того, кого хотіла виправдати.

П'єр зціпив зуби; відраза, огида й презирство — все разом важким тягарем налягло йому на душу й так гнітило, що цієї хвилини серце його немов завмерло; він уже не відчував жалю навіть до цієї такої любої йому дівчини, яка зрошувала гіркими слізьми його піджак, — вона ж належала до того світу, що його він хотів відкинути від себе. Не можна відділити павука від мухи, треба геть усе відірвати від себе — і катів, і жертви, — все знищити; треба вирватися з цього світу, більше не належати до нього. Його знову охопило й підняло те саме духовне збудження, яке викликало в ньому легке сп'яніння. Ця страшна скорбота не заважала йому бачити так само ясно, як дорогу під місяцем, два виходи, у виборі яких він досі вагався: чи змінитися самому, пристосувавшись до світового ладу, чи змінити світовий лад? Прокладати собі дорогу до бога через самозаглиблення чи, знехтувавши своє духовне вдосконалення, безповоротно віддатися руйнуванню; ударами тарана валити ветхі мури старого ладу, оголосити війну не на життя, а на смерть усім Костадо на світі, щоб усе тріщало, все валилося?

— Даремно я говорила йому про отой нікчемний ремонт, — стиха казала Роза спокійним тоном, щоб не привернути візникової уваги. — Він подумав, що тут якась змова або, може, що я хочу обдурити його. Крім того, моє товариство не робить йому честі. Тепер би мені більше чепуритися й кокетувати, коли я стала продавщицею.

— Годі, прошу тебе, це жахливо!

Роза подумала, що П'єр не може цього слухати з жалю до неї. А насправді він думав: «За кожне таке нице почуття: слід карати смертю. Є інше правосуддя. Треба переробити світ так, щоб подібні розрахунки стали у ньому неможливі».

Вибравшись на пагорб, конячина знову потрюхикала. П'єр помітив край польової доріжки постать. Боже мій! Дені! Про нього зовсім забули!

— Он він. Чекає… Як йому про все розказати?

П'єра спантеличив силуваний Розин сміх.

— О! — вигукнула вона. — Не турбуйся. Дені не вразить цей розрив, от побачиш! Він, певно, й не здивується. Я про дещо здогадуюсь, — додала вона стиха.

— Ні, ні, Розо! Ні, люба!

Отже, він її теж зрозумів? Роза попросила візника не їхати далі, а зупинитися тут, щоб нікого не розбудити в домі. Дені кинувся до них.

— Щось сталося?

— Так, — відповів П'єр, допомагаючи Розі вийти з коляски. — Зараз про все розповімо…

Дені впізнав його і, не подаючи йому руки, спитав з тривогою й роздратуванням:

— А ти чого тут? Проводив її? Ви тільки вдвох їхали?

В цю мить молодий Костадо побачив, торкнувся, аж ніби потримав у руках той гострий камінь, що об нього вдарилась і назавжди розбилася його дружба з Дені, ті щирі почуття, які він збуджував у його серці. «Он як! І нашу дружбу вирвати, спалити, знищити! Це також складає частку того світу, що його належить зруйнувати». Вони йшли дорогою поряд, Роза — посередині.

— А чому проводжав її ти? Хіба Робер…

Дені затнувся, вимовивши осоружне ім'я. Якби він навіть не вгадав усього, глянувши на невпізнанне сестрине обличчя, з нього досить було, цілуючи її, відчути гіркоту сліз на цій палючій щічці…

— Більше ніколи не питай про наші з Робером взаємини, — стримано мовила Роза. — Ось у двох словах уся правда: він не досить любить мене, щоб погодитися на всі труднощі, весь тягар такого шлюбу. Ми розлучилися за взаємною згодою. Отак. Усе сказано.

— Авжеж. Поки все, — буркнув Дені.— Та коли ми залишимося самі, я хочу тебе про дещо спитати.

Вона зітхнула.

— Кажи зараз. Щоб покінчити з тим.

— Ні, коли не буде чужих.

Вони дійшли до воріт. Дені відчув, як П'єр стиснув йому, ніби лещатами, руку. Він крикнув:

— Пусти, тварюко!

Але П'єр стиснув іще дужче.

— Слухай, — мовив він, — з цієї хвилини я справді стаю чужим. Але при тобі я хочу сказати Розі, що віддаю в її розпорядження себе самого і все, чим володію на цім світі. Куди б не закинула мене доля, Роза завжди знатиме мою адресу і зможе мене знайти.

Роза стояла посеред дороги, нерухома, скам'яніла, мертва.

— Дайте їй спокій — і ти, і всі твої родичі — це єдине, що ви здатні зробити для неї. Ви завжди завдавали нам тільки горя — і їй, і всім нам.

— Але й ти, Дені, завдаєш їй горя… І якщо колись вона стомиться від твоєї опіки, якщо вона колись матиме потребу в моєму заступництві проти твоєї…

Дені замахнувся на нього кулаком, але П'єр схопив його за руку.

— Дені! — крикнув він голосом, що ніяк не пасував до цього жесту. Він витримав пильний погляд Дені, погляд зацькованого хижого звіряти. Може, П'єр подумки казав «прощай» цьому обличчю, що було йому колись дороге, цій кволій істоті, сповненій невиразних бентежних почуттів, яких люди нездатні передати словами.

— Прощай! — сказав П'єр і кинувся бігти до битого шляху, де блимали ліхтарі коляски.

— Ну й тварюка! — гукнув Дені, потираючи зап'ясток. — Я про щось би хотів спитати, — додав він, ідучи слідом за Розою східцями ґанку. — Ага! Яким це чином опинився він у колясці разом із тобою?

Вони дійшли вже до дверей більярдної. Роза обернулась до брата.

— Слухай, Дені. Я ледве стою на ногах. Дивно — як іще б'ється серце… Дай мені спокій. Іди собі. Мені вдосвіта, як