Читати книгу - "Палац Посейдона"

Чорну, шкіряну, напрочуд знайому.

Бухту на острові Тирасія, неначе синій сапфір із золотою оправою, було обрамлено широким піщаним пляжем. Середземноморські сосни, пишні маслинові та фігові дерева давали прохолодну тінь. Цикади сповнювали повітря ніжним сюрчанням, а хвилі тихо плюскотіли біля підніжжя скель.

Оскар ішов вузенькою стежкою у віддаленій частині острова. Після багатьох днів, які він і його друзі провели в тісному замкненому просторі, йому хотілося хоч трохи побути на самоті. Тому, побачивши, як усі його супутники засмагають на пляжі й чекають на прибуття рибальського судна, він вирушив досліджувати острів.

Повітря було сповнене ароматів розігрітої на сонці соснової хвої, ялівцю, розмарину, тім’яну й іще чогось надзвичайно запашного. В нижній частині долини юнак натрапив на струмок, який із веселим дзюрчанням збігав із пагорба. Вода в ньому виявилася холодною і напрочуд смачною, а зграйка кіз, що паслися в заростях біля струмка, забачивши Оскара, кинулася навтьоки.

Справді райський куточок! Після багатьох днів і ночей, які він змушений був жити при штучному освітленні й дихати штучним повітрям, цей острів здавався йому Едемським садом або солодким сном, після якого так не хочеться прокидатися. І ніби на підтвердження цього просто перед ним виникло фігове дерево, всіяне майже стиглими плодами. Ззовні вони були ще трохи зеленими, а всередині — такими солодкими та смачними, що просто не можна було відірватися.

Оскар зірвав один, скуштував і одразу ж потягнувся за наступним. Однак не встиг покласти його до рота, тому що почув за своєю спиною знайомий голос.

— На твоєму місці я була б обачнішою.

Оскар озирнувся. Океанія! Мабуть, вона нишком пішла слідом за ним. Дівчина, усміхаючись, притулилася спиною до дерева.

— Від цих плодів, — вона показала вгору, — можуть виникнути проблеми, якщо їх з’їсти забагато.

Оскар здивовано глянув на зелений плід, що за формою нагадував велику краплю.

— Які такі проблеми?

Океанія хихикнула.

— Хіба ти ніколи раніше не їв інжир? Він діє на організм людини як сильне проносне, особливо недостиглі плоди. На батьківщині моєї матері, в Тунісі, їх завжди радили їсти хворим, які потерпали від порушень травлення.

Оскар скоса глянув на недоїдений плід і викинув його в кущі.

Океанія підійшла до нього.

— А чи відомо тобі, що в Давній Греції смоківницю вважали ще й деревом кохання? І Біблія описує її як одне з дерев, що росли в раю. Адам і Єва, перші люди, прикривалися її широким листям, не маючи одягу.

— Чого тобі треба, Океаніє?

— Мені? Та нічого особливого. Я просто хотіла тобі подякувати. — Вона підійшла впритул і несподівано швидко поцілувала Оскара в щоку. — Те, що зробили ви з Гумбольдтом, — справжній подвиг. Дякую тобі за це, любий!

— Нема за що. — Дивно, але цього разу він не відчув тієї розгубленості, як тоді, коли вперше Океанія намагалася до нього наблизитися.

На повних губах дівчини з’явилася пустотлива усмішка.

— Крім того, я хотіла тобі сказати ще дещо. Віднині я даю тобі спокій. Не переймайся, більше я не переслідуватиму тебе. І не жартуватиму так по-дурному. Виявилося, що все це — марний клопіт.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти хіба сам не здогадуєшся? Твоє серце зайняте. В ньому немає місця для Океанії.

Незважаючи на усмішку, в голосі дівчини бриніли сльози.

Оскар не знав, що й казати. Як це розуміти? Його серце зайняте, але ким? Він хотів було знову віджартуватися, та як на те нічого не спадало на думку. Тож хлопець пробурмотів:

— Я не розумію, про що ти говориш…

Дівчина докірливо похитала головою.

— Не обманюй сам себе. Ти ж знаєш, що я маю на увазі тебе й Шарлотту. Відтоді, як я тебе побачила, весь час це відчуваю. Ти ж не відводиш від неї очей. Цей постійний обмін поглядами, пошерхлі гарячі губи, вологі долоні, серце, яке мало не вискакує з грудей, нерівне дихання…

— Те, що ти описуєш, схоже на симптоми серйозного захворювання, — нарешті, спромігся вимовити Оскар.

Океанія засміялася.

— Не переймайся, воно легко піддається лікуванню. Особливо, у твоєму випадку. Тож вважай, що тобі пощастило.

— Пощастило?

Він усе ще не розумів, до чого хилить француженка.

Океанія глибоко зітхнула.

— Тобі справді треба все це пояснювати? Хіба в тебе ніколи не було подружки? Ти кохаєш цю дівчину, а вона закохана в тебе, це зрозуміло з першого погляду. Звісно, Шарлотта вміє приховувати свої почуття краще, ніж ти. Усі дівчата це вміють. Та я впевнена, що вона має рацію. І все ж, те, як вона реагувала на мої спроби зблизитися з тобою, багато про що свідчить. — Океанія знизала плечима. — Через це я вважаю, що мені нема чого тут робити.

Вона замовкла. Мовчав і Оскар, не знаючи, що й казати. Хоча він і не дуже вірив у ці дівочі здогадки й теревені, щось усередині підказувало йому, що тут є про що поміркувати. Наприклад, про те, чому завжди, коли він згадував про Шарлотту, в нього виникало приємне відчуття — ніби всередині спалахував маленький вогник.

— Прощавай, Оскаре! Я хочу попрощатися з тобою просто зараз. — Океанія знову усміхнулася, та усмішка вийшла невеселою.

— Ти хіба кудись їдеш?

— Мій батько і я вирішили прийняти пропозицію пана Ліваноса. Ми супроводжуватимемо його протягом кількох місяців, а, можливо, й років. За півгодини ми вирушаємо в плавання.